Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Той лише плечима знизав, поправляючи свого міліцейського кашкета, і за хвилину теж зник в шахті. Останнім до неї поліз старигань, на мить завис на мотузці, ставлячи ґрати на місце, і коли по коридору протупотіло декілька безлицих андроїдів, окрім них нічого вже не порушувало навколишнього неонового супокою.
На перший погляд все виходило дуже просто. Й дуже легко. Посеред просторої лункої зали, з прозорими скошеними стінами, прикрашеної притлумленими вогниками й макетами смолоскипів, серпантином у вигляді чудернацьких пістрявих змій, стільцями-тваринами та столиками-рослинами, височив величенький паралелепіпед, за матовими гранями котрого вгадувалось якесь велетенське помаранчеве ліжко. Якщо щільно притулитись обличчям до каламутної грані, то за нею можна було розрізнити струнку дівочу постать в золотистому платті, що безпомічно завмерла посеред пекучого помаранчу.
Богдан обома руками вгатив по матовій поверхні, відчуваючи, як вона жорстко пружинить і вібрує під ударами його кулаків.
— Сонько! Соню!..
— Тихіше ти! — рвучко смикнув його за плече Уно, водночас озираючись на вхід до зали, оздоблений у вигляді величезного лицарського шолому, від чого той нагадував пушкінську Мертву Голову з “Руслана та Людмили”, поставлену в дальньому кутку приміщення. А ще він нагадував про клятих Зоряних Баронів. — Тихіше! Усю Директорію переполохаєш. Разом з Іруканом… Спить вона, спить! Сам же знаєш, на що Вага здатний. Дівчина твоя, вочевидь, в несплячому стані тарарам їм добрячий влаштувала.
Але Богдан не слухав його, знову й знову розплющуючи обличчя об каламутну поверхню, вдивляючись в глиб паралелепіпеда. Саме через цю каламутність та певну віддаленість обличчя Соньки було розмитим, наче на старій акварелі. Від того здавалось воно якимсь казково-кіношним. Цьому ж сприяло й остогидле мерехтіння в очах. Та й сльози до того ж.
— Сонько! Соню, ти мене чуєш?…
Його розпачливі згуки болісною луною прокочувались карнавально прибраною залою, оминаючи чорний отвір в долівці, через який люди й втрапили до неї. А оскільки прозорі стіни просторого приміщення похило сходились вгорі в одній точці, а за ними мерехтіли жовтогарячим розплавом вечірні перісті хмарки Арканара, то можна було зрозуміти, що майже шестигодинний шлях по колодязям вентиляційної системи будівлі Директорії, закінчився на її верхівці. Тобто, все виглядало дуже просто й легко. Прийшли, побачили, пролізли. От хіба що руки нили та саднили збиті коліна.
Втім, ця легкість була явною ілюзією. Бо чого це коштувало Уно з Руматою, можна було лише здогадуватись. Та й основні складнощі лише розпочинались, бо не було зрозумілим, що воно робити з клятим паралелепіпедом, всередині якого знаходилось тіло сплячої красуні земного походження.
“А скільки ж це вона вже спить?” — майнуло в Кременчука. Але до підрахунків йому цього разу вдатися не довелося. Оскільки по спині його пробіг якийсь легенький протяг, на котрий капітан, можливо, й не звернув би уваги, якби не раптова, абсолютна тиша, що на невловиму мить запанувала навколо. А потім позаду почулося тихесеньке дзижчання.
Вологе обличчя Богдана рвучко розвернулося до „мертвоголового” входу, яке якраз піднімало забрало свого велетенського лицарського шолому. Капітан навіть зрозуміти ще нічого не встиг, а старий Уно вже одним стрибком долав відстань до найближчого столика у вигляді якоїсь місцевої химерної черепахи, хапався за його край і буквально жбурляв цю конструкцію праворуч, намагаючись прикрити нею відчинений вентиляційний колодязь.
Жалісно задзеленчав впалий посуд. І цей дзенькіт злився із дзенькотом легких лаштунків та зброї невеличкого загону іруканців, що увірвалися до зали, випнутим півколом розташовуючись у ній. В задньому фокусі півкола завмерла самотня опецькувата постать людини в пишному пістрявому вбранні.
— Ах, Уно, який ти незграбний! — вигукнула Румата, роблячи вигляд, що не помічає того, що відбувається за її спиною.
А старигань раптом п‘яно похитнувся й схопив зі столу кубок, що дивом втримався на ньому, та й притулив його до роту, високого задираючи голову. „Буль-буль-буль”, — забулькотіла якась тягуча рідина, червоними цівками стікаючи по неголеному підборіддю Уно.
— Що тут відбувається? — різко спитав чоловік, прикритий озброєними іруканцями, і лише зараз Богдан розрізнив на його голові невеличку, але вишукану кришталеву корону. Таку саму, яка була й на Соньці.
Румата нарешті рвучко й трохи навіть перелякано обернулась до іруканців. Але Богдан міг побитись об заклад, що цей переляк був удаваний. Норильцєв було зробив крок уперед, намагаючись захистити дівчину, але Румата плавним порухом руки посунула його вбік і широко розплющила свої темно-волошкові очі.
— Ой! Дон-Реба! — і присіла на одне коліно, жестом наказуючи зробити це й іншим. Лише Уно не звертав ані на що уваги, зі смаком жлукчучи червоне вино. І це вже було явно не удаваним.
— Я запитую, що тут відбувається!?
— Ми… ми… — залепетала дівчина. — Ми теєчки… На бал ми… Запрошені.
— Румата? — колихнувшись пухлим черевом, примружив очі Дон-Реба і зненацька стало зрозуміло, яким зловісним буває сіре-сіресеньке, цілковито непримітне обличчя. Набагато зловіснішим, ніж обличчя, наділене якимись яскравими рисами. — Але я не пам‘ятаю, щоб підписував тобі запрошення.
— Але ж ваша Канцелярія…
— Канцелярія?! Знову ця бісова Канцелярія!!! О, святий Міко! Аж ніяк, аж ніяк не позбудуться духу Комун при здійснення наглядової роботи. Все, все проточене цим клятим духом. Що Канцелярія, що охорона! Хто хоче, де хоче, той там і вештається!
— Гик! — відірвався нарешті від свого кубка Уно. І раптом радісно загорлав: — Дон-Реба! Директоре, сто бісів в твою чорнильну печінку! Як справи, друзяко? — І, поточившись, ледь не впав просто на стіл, але встояв і, похитуючись, посунув уперед, розчепіривши руки з явним наміром обійняти ситуативного прим-директора.
Іруканці здійняли клинки своїх мечів, що дуже і дуже нагадували своїм виглядом горезвісні мечі Зоряних Баронів, а Румата кинувся навперейми старику, хапаючи його за плечі, та й відтягуючи назад.
— Вибачте його, Прим-директоре, вибачте! Він сьогодні трохи не в формі.
— Той уганяє авто, той — у селян рисаків, я ж граю в інше лото, я — уганяйло ліфтів!.. — раптом загорлав Уно, намагаючись диригувати самому собі обома руками.
Кременчук з Норильцєвим обмінювались швидкими поглядами, не знаючи, які ролі їм підготували в цій виставі. За каламутним склом летаргічним сном спала, майже непомітна зовні, Такаманохара.
— Якого дідька!!! — аж заревів зненацька Дон-Реба. — Як ви пройшли сюди повз охорону?!
— А що охорона? — раптом здійнявся з коліна Кременчук, зиркаючи на мечі охоронців Прим-директора і якимсь загадковим почуттям відчуваючи, що робить цілком вірно. — Що та ваша охорона, Дон-Ребо? Коли ми, гуляючи Директорією, підійшли до ескалатору…
І затнувся.
„Якого такого ескалатору? — майнула думка. — Звідки він узявся?” Богдан труснув головою, але затято продовжив:
— …підійшли до ескалатору, то охорона ваша мечами своїми новими бавилась. З променями синіми. Зайнята вона була абсолютно променями тими, ну й…
— Ваша честь! — смикнувся було один з охоронців, мабуть, старший, але Кременчук точно знав, що нічого в нього не вийде. Кременчук наче наяву бачив, як за декілька хвилин цей охоронець присоромлено виходить з зали. Ось вже і Дон-Реба попереджувальне здійняв руку, дивлячись, втім, просто на Богдана.
— А це що за диво?
— Це, ваша честь, — задріботіла Румата, не випускаючи Уно, — це зі світи моєї. Новенький. Богдан Кременчук. Представник Комуни однієї новозаснованої. Комуною Планети Земля себе називають.
Дон-Реба уважним поглядом втупився в капітана.
— Комуною Планети Земля? — перепитав. — Дивна назва. Не чув. Але є щось поетичне. Ну, на покордонні вічно щось та вигадають. Вже зареєструвались чи ні? Щось я не пам‘ятаю. Чим займаєтесь? Віршомази, мабуть?