Найкращий сищик та падіння імперії

— Чому? — здивувався я.

— Бо у 1905 році помилився я, пристав до бунтівників. За це мене позбавили хорошої парафії у Москві, заборонили служити і відправили на каторгу. Покаявся я за помилки помилки, пробачили мені, повернули в сан, навіть оце парафію мені дали. В глушині, але все ж не Туркестан якийсь. Але краще мені було проти влади не йти. Якщо на гачку висиш, то не смикайся. — Панотець іще пригубив.

— Це точно, — кивнув я. — Так а що з дівками робилося? Де ж вони зникали?

— Не знаю. Селян кілька разів розпитував, але мовчать вони. Налякані. Спробував із панством місцевим поспілкуватися, але сказали вони не лізти куди не треба.

— Хто сказав?

— Старий полковник Литвин. Дядько чоловіка пані Капітоліни, якому раніше маєток належав. Литвин перед самою війною помер, маєток відійшов племіннику його, який дружину тут залишав. Так той Литвин грізний був. Сказав не лізти, я й не ліз. А Федя поліз.

— Хто такий Федя? — спитав я.

— Учитель. Він же тут школу відкрив, хоч місцеве панство і проти було. Казали, що грамота для мужиків шкідлива, бунт у них у голові заводиться. То краще тримати бидло в чорному тілі, спокійніше буде. Але з повіту надійшов наказ, щоб школа була. Не парафіяльна, а земська. Федя сюди приїхав, почав класи набирати. Ходив по дворах, переконував батьків. Із півсотні дітей назбирав. Кілька місяців минуло, а тут одна з учениць зникла. Воно б ніхто і уваги не звернув, звикли вже всі, а Федя почав на сполох бити. До поліції звернувся, у газету губернську написав і все таке. На нього насипалися, мовляв, був у нас повіт спокійний і таким залишиться, немає чого бучу здіймати. Але він упертий був, почав записи піднімати, виявив, що і раніше дівчата зникали. Написав листа до Петербурга, де у нього знайомі були в ліберальних газетках. Велику надію покладав на той лист. Ми з Федею тоді товаришували. Я його попереджав, що небезпечна це справа, бо проти влади краще не йти. Але він молодий був, гарячий, смаленого вовка не бачив. Усе ходив та розпитував, що і як. Потім мужиків підбивати на бунт почав.

— На бунт? Як?

— А от щоб вони озброювалися і дівок своїх захищали. А це ж неправильно, бо мужики, як треба, мусять скарги подавати, а вже начальство вирішить, що робити. Казали йому, щоб не ліз, але не послухав він. Потім помер. Поїхав на станцію пошту забирати, а коли повертався, то впав мертвий. Мужики його знайшли, привезли тіло. З’ясувалося, що серце у бідолахи розірвалося.

— Серце розірвалося? — не повірив я. — Звідки це відомо?

— А звідти, що приїздили товариші Феді з Петрограда. Привезли з собою лікаря, який покійного оглядав, навіть розтин у земській лікарні зробив. Товариші підозрювали, що вбивство, але виявилося, що розрив серця. Злякався чогось.

— Чого ж це можна було так злякатися? — здивувався я.

— Ось цього не знаю. Але мужики, які тіло знайшли, перелякані були, дуже.

— Мабуть, про «лісних» балакали? — спитав я, а панотець аж підстрибнув на місці, так злякався.

— Які «лісні»? Я про «лісних» нічого не казав! — заторохтів він. — Не знаю я ніяких «лісних»! Ви це про що?

— Та я чув дещо від мужиків.

— Не знаю, про що вони там патякають, зовсім не знаю! А ви їх не слухайте, бо люди темні та дикі! — заторохтів панотець і фляжку спустошив остаточно. — Вам, може, вже й повертатися треба, а то вечір скоро.

Дивився він на мене перелякано. Аж трохи протверезів.

— Та зараз, іще чаю вип’ю і поїду, — кивнув я. Не поспішав, бо мусило панотця ще медовухою накрити. Ага, он справді оченята загорілися. Озирнувся, наче заколотник.

— А навіщо ти оце все вивідуєш? — спитав мене. — Чи ти не з газети якої столичної?

Розреготався я.

— Подивіться ось на руки мої, — показав йому долоні, які в горах і овець різали, і дрова рубали, і мішки з сиром тягали. — Бачили ви такі руки у газетників?

Панотець глянув, закрутив головою.

— Ні, не бачив, — визнав він. — Вибач. Тільки ж дивно, що випитуєш тут усе.

— А чого дивного? Пан мій хоче тут лісопильню ставити. Наказав усе розвідати, що тут і як. А я розмову дивну почув, про якихось «лісних». То й розпитую, щоб пану доповісти, чи лізти сюди, чи ні, — пояснив я.

— А пан твій якого віросповідання?

— Православного. А що?

— Церквам допомагатиме? — поцікавився панотець.

— Неодмінно, тільки якщо знатиме, що тут безпечно.

— А з Аркадієм Всеволодовичем твій пан балакав? — спитав панотець.

— Ще ні.

— Нехай неодмінно побалакає, бо без дозволу Аркадія Всеволодовича нічого тут не робиться.

— Такий він могутній? — здивувався я.

— Господар повіту! Раніше старий полковник Литвин тут господарем був, але потім забрали його, — панотець скривився від страху, подивився на мене, я відповів захопленим поглядом.

— Хто забрав?

— Вони! — прошепотів панотець і підняв палець.

— Хто? — не второпав я. — «Лісні»? Хто це такі?

Панотець аж затремтів, нахилився до мене.