Найкращий сищик та падіння імперії

— Бозна, мабуть, до себе у лігво утягли.

— І де те лігво?

— Ніхто не знає. Будь-де воно може в лісі бути. Кажуть, що під усім лісом підземелля, де Володар лісу царює! І деколи з-під землі крики чутно дівчат викрадених!

— Де саме чутно?

— Та бозна. Як почує хто, той тікає подалі, — прошепотів хлопець.

— Але ж Мелашку ще по снігу викрали. Чому б по слідах не піти?

— Та хто ж піде! — аж скривився хлопець. — «Лісних» усі бояться.

— Чому?

— Це ж «лісні»! — Хлопець почав озиратися, хоча чого було боятися у цьому чудовому весняному лісі? — Давайте! — Він чекав.

— Ті «лісні» — вони часто крадуть людей? — спитав я.

— Не знаю. Про таке ніхто не балакає. Дайте рубль!

— Ти їх сам бачив?

Хлопець несподівано зірвався і побіг від мене, так і не дочекавшись другого рубля. Це мені не сподобалося. Ач як бояться. Я трохи від’їхав, узяв мапу з планшета і подивився. Найближче село було за п’ять верст, звалося Роменські Липники. Там економія була та церква. Поїхав туди. У низинах іще лежав сніг, а пагорби були вже у цвіту. Подумав, що аби був зараз на хуторі, то вже б точив березовий сік. Його набирав я дві великі діжки, кидав туди кришеників, щоб забродив трохи. Потім пив улітку прохолодний квас. Тільки тепер не на хуторі я, порожній він стоїть, і Чалий у чужій конюшні чуже сіно жує. Хоч і просив я за ним доглядати добре, а все одно прикро од цих думок ставало. Почав кректати, але одразу зупинив себе, бо на все воля Божа. Раз вирішив Він, що не слід мені на хуторі сидіти, то так і треба. Живий я, здоровий, рідні мої в безпеці, і добре. Бо он скільки вже народу на фронті полягло, каліками стало. Дякую тобі, Господи, за все. А що більшого я хотів, так людині скільки не дай, усе замало буде.

Заїхав до Роменських Липників спокійний. Село було як на ці краї велике, хат на двісті, але таке ж бідне та брудне, як хутори. Навіть церква тут була заваляща, дерев’яна, похилена, ще й соломою вкрита. Я в наших краях і не бачив церков не під залізом. Під’їхав я до неї, побачив поруч хатинку панотця, яку одразу впізнати можна. Бо не стояло поруч ані сараю, ані сінника. А ось будка дерев’яна на відстані була, бо ж не могла особа духовного звання ходити, наче якийсь мужик, на гнійник. Та і гнійника у панотця не було. Зліз я з коня, постукав. Швидко відчинив мені священик, молодий, в окулярах.

— Варфоломій Мурзін, прикажчик із Києва, ліси навколишні дивлюся, заморився. Чи не пригостите чаєм? — спитав у нього.

— Звісно, пригощу, заходьте! Мене звати отець Євсевій, — сказав священик і запросив до хати. Помітно було, що зрадів моїй появі, мабуть, у цій глушині кожен гість у радість був.

Панотець зразу самовар поставив, почав розпитувати про Київ новини. А я ж нічого не знав, бо останнім часом у Криму сидів, то відбріхувався, що в роз’їздах останнім часом, мало що знаю. Побачив, що у хаті панотця книжок багацько і журналів. З моїми пригодами теж були.

— Дикі у вас тут краї, отче. Так приємно мені бачити промінь освіти, спостерігати оце книжкову шафу у вас. Я сам, грішний, почитати люблю у вільний час, — сказав я для початку розмови.

— Ви навіть не уявляєте, яка тут темрява! — зітхнув панотець. — Не те що культурного життя, навіть розумового життя жодного немає! З освічених людей тільки я, панна Капітоліна та управитель економії Володимир Нікіфоров! Я б вас познайомив, але у від’їзді він. Ще був учитель школи нашої, але не витримав і поїхав! А решта місцевих — темінь темна! Грамоти не знають і вчитися не хочуть, забобонні та жорстокі. У проповідях їм треба, щоб Господь був жорстокий, з батогом, щоб бив та винищував, тоді розуміють. А ото коли про любов, про милість його безмежну, такий їм Господь не потрібний. Живуть, як дикуни, і змінюватися не хочуть! Я ж коли сюди приїхав, то мав плани окультурити тут життя. Парафіяльну школу відкрив, щоб дітей грамоти вчити. Але батьки не відпускали, мовляв, для чого нам та грамота, на землі і без грамоти можна. Але це ж неправильно. Бо на землі вони працюють дідівськими способами, примітивно. Я виписав кілька агрономічних журналів, почав розповідати про нові сорти, про механізацію. А з мене сміються тільки! Дикі люди!

— А дворяни місцеві? — спитав я.

— Дворяни місцеві, звісно, грамоту знають. Але теж люди дикуваті. Щоб там книжку почитати чи розмову якусь цікаво провести, такого і близько немає. Тільки полювання їх хвилює та як опісля полювання медовухи напитися. Нехай самі невігласи, так ще й проти того, щоб мужики грамоти вчилися. Мовляв, не мужицька то справа, нехай працюють, — зітхнув панотець. — Звісно, все оце, що я сказав, не стосується Аркадія Всеволодовича Крамського, голови повітового дворянства. То зовсім іншого штибу людина, меценат і світоч, без якого тут взагалі життя б не було. А інші так, інші — темінь.

— Розумію, — кивнув я. — Сам із відсталістю борюся, тільки важко це вдається. Бо наші люди наче та каменюка при колодязі, що мохом поросла. І не зрушиш її. Темний люд! Не бажаєте медовухи?

— Та піст зараз, — зітхнув панотець.

— Заради гостинності, думаю, можна, — спокушав я.

— Ну хіба що трохи, — погодився панотець.

Тут невдовзі і самовар загув. Панотець поставив миску з медом, тарелю булки білої. Почали чаювати. Не забували і про флягу. Допили одну, взялися за другу. Я майже не пив, а панотець ковтав справно.