Ніж, якого не відпустиш

— Бинти, — кажу я. — Оті твої круті.

Вона киває і кидається вверх по сходах.

— Сидіть тут, — каже мені Франсія. — Не виходьте, що б ви не почули.

— Але нам треба бігти! — кажу я, не розуміючи цього-от всього. — Треба звідци забиратися!

— Ні, Тоддику, — каже вона. — Якшо Прентісстаун тебе хоче, то це достатня причина не дати їм тебе.

— Але в них є зброя…

— І в нас є, — каже Франсія. — Ніяка тута прентісстаунська шпана не візьме цього міста.

Віола вже знову спустилась і зараз копалася в своїй торбі шукаючи бинти.

— Франсіє, — кажу я.

— Стій де стоїш, — каже вона. — Ми тебе захистимо. Обох вас захистимо.

Вона дивиться на нас обох, ніби чекаючи, коли ми погодимося, тоді вона повертається і виходить за двері — певно, пішла захищати своє місто.

Ми секунду дивимся на закриті двері, тоді Манчі знову скімлить і мені приходиться його покласти. Віола дістає квадратний бинтик і свій маленький скальпель.

— Я не знаю, чи воно працює на собаках, — каже вона.

— Краще ніж нічого, — кажу я.

Вона відрізає маленьку полосочку і мені приходиться притримати голову Манчі, поки вона обкручує бинт навколо залишків його хвоста. Він гарчить і вибачається і гарчить і вибачається аж поки Віола не замотує всю-всю рану. Він відразуж сідає зализувати її, як тільки я його відпускаю.

— Припини, — кажу я.

— Свербить! — каже Манчі

— Тупий пес, — я чухаю його за вухами. — Оце ж ти, бляха, тупий пес.

Віола також його гладить, аби не дати йому лизати бинти.

— Ти думаєш, ми в безпеці? — по довгій хвилині тихенько питає вона.

— Я не знаю.

На віцтані чуються нові бабахи. Ми обоє підскакуєм. Ще люди кричать. Ще Шум.

— Відколи це почалося — ні сліду Гільді, — каже Віола.

— Я знаю.

І ще трохи тишини, коли ми загладжуємо Манчі. Ше більше галасу чується з садів над містечком.

Усе здається так далеко, ніби й не відбувається насправді.

— Франсія сказала мені, що Притулок можна знайти, якщо йти за головною річкою, — каже Віола.

Я дивлюся на неї. Цікаво, чи я розумію шо це означає.

Здається так.

— Ти хочеш піти, — кажу я.

— Вони не відступлять, — каже вона. — Ми наражаємо всіх навколо нас на небезпеку. Ти ж не думаєш, що вони відступлять, якщо дотепер не відступили?

Не думаю. Я так реально не думаю. Я нічого про це не кажу, але я так не думаю.

— Але вони сказали, шо зможуть нас захистити, — кажу я.

— І ти в це віриш?

На це я теж нічо не кажу. Я думаю про Метью Лайла.

— Я не думаю, що зараз ми тут у безпеці, — каже вона.

— Я не думаю, шо зараз ми у безпеці будьде, — кажу я. — На цій планеті.

— Мені треба зв’язатися з моїм кораблем, Тодде, — каже вона, майже благаючи. — Вони чекають від мене сигналу.

— І ти хочеш ради цього бігти в невідомість?

— Ти теж хочеш, — кажу вона, — я ж бачу. — Вона відвертається. — Якщо ми підемо разом…