Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Саме тому. Адже ці речі мають працювати в обидва боки, чи не так? Отже, ґудзик може привести мене до метальника квітів.

— Це може бути небезпечно.

— Але якщо не зробити такого, то в перспективі це може виявитися ще небезпечнішим. Ні, можеш викинути в море решту цього каміння, але не ґудзик.

— Домовились. Я сховаю його й зберігатиму для тебе.

— Дякую. Джасра — це Люкова мати.

— Ти жартуєш!

— Жодним чином.

— Це пояснює, чому він не міг натиснути на неї та покласти край цим замахам на 30 квітня. Неймовірно! Це відкриває шлях до нових логічних висновків.

— Не проти ними поділитися?

— Пізніше. Це може зачекати. А просто зараз я хочу з’ясувати роль цих каменів, — вона згребла їх усі з того кола, яким їх окреслила, і на мить вони, здавалося, затанцювали у неї в руці. Вінта підвелася зі стільця.

— Почекай, а ґудзик? — нагадав я.

— Давай його сюди.

Вона поклала ґудзик до кишені, а решту камінців затиснула в руці.

— А хіба тебе не буде помічено, якщо ти носитимеш цей ґудзик на собі?

— Ні, — відказала вона, — мені це не загрожує.

— Чому?

— На те є причина. Перепрошую, я маю ненадовго залишити тебе: треба знайти контейнер для каменів і послати когось їх викинути.

— А на слугу вони хіба не налаштуються?

— На це потрібен певний час.

— Ага, зрозуміло.

— Випий поки що кави чи з’їж щось.

Вона розвернулася й пішла. Я з’їв шматок сиру. Намагався зрозуміти, чого отримав більше під час нашої з нею розмови — відповідей чи нових запитань. Силувався додати до старого пазла нові фрагменти.

— Батьку?

Шукаючи, хто мене кличе, я обернувся. Нікого не було видно.

— Я тут, унизу.

Світловий диск завбільшки як монета лежав посеред найближчої клумби, порожньої, якщо не рахувати його і нечисленних сухих стебел та листочків. Плямка світла трохи пересунулась, і я зрозумів, що саме бачу.

— Привиде, це ти?

— Угу, — почулася відповідь з-поміж листя. — Я чекав, коли ти залишишся сам. Не впевнений, що ця жінка викликає у мене довіру.

— Чому так?

— Скан у неї не такий, як у решти людей. Не знаю, в чому тут справа. Але я хотів поговорити з тобою не про це.

— А про що?

— Гм... ну... ти казав правду, що не маєш наміру мене вимикати?

— Господи Ісусе! Після всього, що я для тебе зробив... Навчав тебе, стільки з тобою морочився... Перетягнув усі твої кляті деталі до місця, де будеш у безпеці! А ти ще питаєш мене про такі речі!

— Але ж я чув, як Рендом сказав тобі вимкнути мене...

— Але ж ти теж не робиш усе, що тобі кажуть, чи не так? Навіть намагаєшся мене вбити, коли хочу тільки перевірити кілька програм! Мені здається, що я заслужив на шанобливіше ставлення з твого боку.

— Гм... ну... Послухай, я хочу попросити вибачення.

— І є за що. Через тебе я втрапив у страшенне лайно.

— Я шукав тебе кілька днів, але не міг знайти.

— Бо та печера з кристалів — то тобі не жарти.

— У мене обмаль часу... — світлова плямка замерехтіла, поблякла так, що майже зникла, а тоді знову засяяла на повну силу. — Ти можеш мені коротко відповісти?

— Питай.

— Той хлопець, який був з тобою, коли ти йшов до мене... і коли ти зник... ну, той здоровань із рудим волоссям?

— Люк. Що ти хотів спитати про нього?

Світло знову потьмяніло.

— Йому можна довіряти? — голос Привида звучав тихо, ледь чутно.

— Ні! — заволав я. — Це було б дурістю, чорт забирай!

Привид зник, і я не знав, чи почув він мою відповідь.

— Що сталося? — долинув голос Вінти з вікна будинку.

— Дискутую з уявним партнером по грі! — гукнув я у відповідь. Навіть на такій відстані бачив здивування на її обличчі. Вона обвела поглядом патіо і, очевидно, пересвідчившись, що я тут сам, кивнула.

— Ага, — мовила. І додала: — Я зараз спущуся.

— Не поспішай, — відповів їй.

Де мудрість знаходиться, і де місце розуму?[56]Якби ж знати, я б пішов туди і став посеред цього місця. Але оскільки мені це було не відомо, то почувався, наче стою посеред величезної мапи, а навколо мене нечітко окреслені білі плями, позначки на яких складаються тільки з самих невідомих величин... та ще й випадкових. Чудове місце для внутрішнього монологу, коли маєш, що сказати.

Я попрямував назад до будинку — шукати нужник. Не треба було пити стільки кави.