Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Повернувшись до неї, я побачив, що вона знову усміхається.

— За маяком вітер зміниться, — сказала, підводячись і збираючись іти. — Вибач. Маю ставати до роботи.

— Моя допомога знадобиться?

— Трохи пізніше. Покличу тебе, коли будеш потрібний.

Дивлячись, як вона йде, я мав незрозуміле відчуття, що вона також спостерігає за мною, хоча погляд її спрямований в інший бік. А ще зрозумів, що це відчуття виникло не зараз, що воно увесь час поруч зі мною, так само, як море.

Коли ми причалили, уклали речі й вирушили широкою брукованою дорогою, що забирала схилом угору, прямуючи до заїжджого двору, над дахом якого вже зміївся димок, на східному небокраї засвітилася бліда смуга. А коли закінчили наш солідний сніданок, у світі запанував день. Тоді ми попрямували до стайні, де найняли трьох сумирних коней, аби верхи дістатися до маєтку батька Вінти.

Це була одна з тих прозорих хрустких осінніх днин, що випадають тим рідше, чим ближче добігає рік свого кінця. А цінуєш їх сильніше й сильніше. Я нарешті відчув, що хоча б трохи відпочив, а в таверні ще знайшлася кава, — справжня дивовижа для Амбера за стінами палацу, тож отримав ранкову порцію. Було цілковитою насолодою їхати верхи лісом, повільним кроком, вдихаючи пахощі землі, дивитись, як над ланами, що сріблилися памороззю, підіймається серпанок, як тане волога на опалому листі, коли його гортають копита наших коней. І відчувати пориви вітру, і чути, й бачити, як пташині зграї тягнуться на південь, до Сонячних Островів. Ми їхали мовчки, й нічого не псувало мені настрою. Спогади про негаразди, зраду, страждання та сутички надовго зберігаються в пам’яті, але згодом вони згладжуються, тимчасом як отакі епізоди, схожі на цей, здатні залишитися з тобою чи не назавжди. І коли я заплющую очі та подумки гортаю сторінки свого календаря, то бачу себе верхи, поряд з Вінтою Бейль, у променях ранкового сонця, а навкруги розстеляються виноградники, що на сході Амбера, де-не-де помережані старим каменем огорож та будинків, а десь угорі кигичуть заблукалі морські птахи, і час зі своєю косою не владний над цим куточком мого серця.

Діставшись Лісового будинку, ми спішилися, передали коней грумам Бейля, які мали подбати про повернення їх до міста. Дрю відбув до власного котеджу, а ми з Вінтою пішки піднялися до величезного панського будинку на верхівці пагорба. Звідси відкривалася широка панорама долин між скелями і пагорбами, вкритими виноградниками. На підступах до будинку нам назустріч вибігла величезна зграя псів, радісно вітаючи господиню. Собачі голоси час від часу долинали до нас і тоді, коли ми вже увійшли всередину. Дерево, коване залізо, сірі плити підлоги, високі стелі зі сволоками, двосвітні зали, родинні портрети, два невеличкі гобелени в рожевих, брунатних, сірих і блакитних кольорах, колекція старовинної зброї, місцями позеленілої від часу, сліди кіптяви на сірих кам’яних стінах навколо камінів. Проминувши великий зал на першому поверсі, ми піднялися сходами.

— Ось твоя кімната, — мовила Вінта, відчинивши двері з темного дерева. Я подякував, кивнувши головою, зайшов до кімнати й роздивився навкруги. Вікна просторого приміщення виходили на південь, на долину внизу. У цю добу року більшість слуг перебувала в міському будинку барона Бейля. — Ванна кімната поруч, — додала вона, показуючи на двері ліворуч від мене.

— Дякую. Саме те, що мені треба.

— Отже, приводь себе до порядку, як знаєш, — перетнувши кімнату, вона наблизилася до вікна та подивилася крізь нього. — Чекатиму на терасі за годину, якщо це тебе влаштовує.

Я підійшов, став поруч і теж поглянув на просторе подвір’я, вимощене плитняком. Велетенські дерева, наразі убрані в жовті, червоні та брунатні кольори, вкривали його, наче шатром, їхнє листя пістрявою мозаїкою встеляло і патіо, огороджене квітковими клумбами, наразі по-осінньому порожніми. Я побачив столики, стільці, а між ними — зі смаком розставлені декоративні рослини у великих вазонах.

— Гарно...

Вінта повернулася до мене.

— Тобі потрібно ще щось?

— Якщо тут знайдеться кава, я б не відмовився від філіжанки чи й двох, коли ми зустрінемося з тобою пізніше.

— Пошукаю, може, знайду.

Вона усміхнулась і, здалося мені, ледь помітно на мить подалася до мене. Наче хотіла, щоб я притягнув її до себе. Але якщо вона так не бажала, а це мені тільки здалося, ситуація склалася б незручна. А до того ж за цих обставин я волів би уникати фамільярності у стосунках з нею, бо ще не розумів, в яку гру вона грає. Тому усміхнувся у відповідь, стиснув її руку по-дружньому і, мовивши «дякую», відступив. — Мабуть, насамперед полізу до ванни, — сказав я.