Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я проковтнув свою репліку про патриціанські дивацтва. Якщо тільки Вінта не жартувала, я не міг собі уявити, як їй удалося залишити це поза зоною своєї обізнаності.

Помітивши вираз мого обличчя, вона відразу ж додала:

— Це робилося по-різному в різні часи. Ось уже кілька років я мешкаю у місті. Тому не знаю, де останнім часом зазвичай розливають вино.

Спритно викрутилась. Мені не було до чого причепитись. Я не мав наміру ставити пастку своїм запитанням, але відчув, що випадково торкнувся чогось важливого. Про це свідчило й те, що Вінта не полишила тему. Продовжувала розповідати, як вони відвантажували великі барила та продавали їх у такому вигляді. Але були й дрібніші покупці, які бажали отримати продукцію в пляшках... Трохи згодом я припинив слухати. З одного боку, все зрозуміло, адже я слухав дочку виноградаря. З іншого боку, я б і сам міг усе це вигадати, не сходячи з місця. Перевірити сказане не мав змоги. У мене складалося враження, що вона намагається щось приховати під зливою слів. Але не міг уторопати, що саме.

— Дякую, — сказав, коли вона зупинилася перевести дух. Вінта дивно на мене поглянула, але натяк зрозуміла й припинила розповідь.

— Ти маєш володіти англійською, — сказав я цією мовою, — якщо все, що розповіла мені, правда.

— Усе, що я тобі казала — правда, — відповіла вона чистісінькою англійською.

— Де ти вивчала англійську?

— У Тіні Земля, де ти навчався в університеті.

— Чи не могла б ти мені розказати, що там робила?

— Виконувала спеціальну місію.

— Для твого батька? Чи для Корони?

— Я б воліла взагалі не відповідати, ніж брехати тобі.

— Ціную це. Одначе мені доведеться поміркувати над почутим самостійно.

Вона стенула плечима.

— Ти казала, що бувала в Берклі? — уточнив я.

Після короткого її вагання почув:

— Так.

— Не пригадую, щоб я тебе там коли-небудь бачив.

Знову цей рух плечима. Мені хотілося схопити її і труснути нею. Натомість сказав:

— Ти знала про Меґ Девлін. Казала, що була у Нью-Йорку...

— Мені здається, ти намагаєшся у черзі питань протиснутися по-перед мене.

— Я не знав, що ми продовжуємо нашу гру. Гадав, просто теревенимо.

— Ну, гаразд, тоді так.

— Скажи мені ще одне, і я, напевно, зможу тобі допомогти.

Вона посміхнулась.

— Не потребую жодної допомоги. Це ти втрапив у халепу.

— Хай там як, але можна мені запитати?

— Гаразд, питай. Після кожного твого запитання я дізнаюся щось цікаве для себе...

— Ти знала про найманців Люка. Теж бувала у Нью-Мексико?

— Так. Я там бувала.

— Спасибі, — подякував я.

— Це все?

— Це все.

— Дійшов якогось висновку?

— Можливо.

— Не хочеш сказати, якого?

Посміхнувшись, я похитав головою.

На цьому й зупинився. Кілька побічних питань із її боку показали мені, що я змусив її замислитися, про що ж міг раптово здогадатися. Добре. Нехай непокоїться й надалі. Я потребував чогось такого на противагу її замовчуванню тих моментів, які найбільше цікавили мене. Це давало мені надію на повноцінний обмін інформацією. Крім того, я дійшов певного висновку щодо неї. Ще не остаточного, але, якщо маю слушність, то рано чи пізно мені знадобиться решта відповідей. Отже, я не просто блефував.

Нас оточував золотистий, помаранчевий, жовто-червоний полудень, наповнений вологим осіннім запахом, який несли зі собою пориви холодного бризу. А небо було блакитне-блакитне, мов ті камінці...

Хвилин через десять я поставив їй нейтральніше запитання:

— Чи могла би ти показати мені, де шлях до Амбера?

— А хіба ти його не знаєш?

Я похитав головою.

— Ніколи раніше не бував у цих краях. Знаю тільки, що тут пролягають сухопутні маршрути до Східної Брами.

— Так, — підтвердила Вінта. — Мені здається, це трохи далі на північ. Їдьмо пошукаємо.

Вона попрямувала назад до дороги, якою їхали раніше, там ми звернули праворуч, що було очевидно. Я не коментував її необізнаність, а від неї очікував, що невдовзі Вінта спробує дізнатися про мої плани, які залишалися для неї загадкою.

Приблизно за три чверті милі ми під’їхали до перехрестя. Там стояв низький кам’яний дороговказ, на якому було позначено відстані: до Амбера; назад до порту Бейль; до гребеня Бейль на сході; а також до місця з назвою Мурн прямо попереду.

— Що це за Мурн? — спитав я.

— Невеличке село. Молочна ферма.

Це неможливо перевірити, не проїхавши шість ліг.

— Ти що, збираєшся повертатися до Амбера верхи? — запитала вона.

— Так.

— А чому б не скористатися Козирем?

— Хочу ближче ознайомитися з цими місцями. Це — мій дім. Мені тут подобається.

— Але ж я казала про небезпеку. Камінці залишили на тобі мітку. Тебе можуть вистежити.

— Це не означає, що мене знайдуть. Я сумніваюся, що той, хто підіслав до мене минулої ночі вбивць, уже знає, що вони мене знайшли, але схибили. Ці пройдисвіти могли б таємно ховатися по засідках, якби я не вирішив вийти повечеряти. Упевнений, що у мене є кілька днів фори, аби позбутися тих міток, про які ти кажеш.

Вінта спішилася та дозволила коневі поскубати траву. Так само вчинив і я. Тобто зістрибнув на землю.

— Можливо, ти маєш слушність. Просто мені не подобається бачити, як ти ризикуєш, — мовила вона. — Коли плануєш вирушати назад?