Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Дивно, але ці дві останні карти були виконані в іншій манері, навіть, найімовірніше, іншою рукою. Поміж усіх я не знав лише блондина, але, враховуючи його кольори, підозрював, що це міг бути старий приятель Люка, найманець Далт. Були також три окремі спроби створити щось схоже на Колесо-Привид. Жодна з них, я б сказав, не виявилася цілковито вдалою.
Я почув, як Люк щось пробурмотів. Його очі були розплющені, і він пронизливо дивився на мене.
— Заспокойся, — сказав йому. — Ти у безпеці.
Він кивнув й заплющив очі. За кілька хвилин знову розплющив їх.
— Гей! Мої карти, — кволо промовив.
— Гарна робота, — я усміхнувся. — Хто їх зробив?
— Я, — відповів Люк. — Хто ж іще?
— Де ти навчився?
— У батька. Він був справжнім майстром щодо цього.
— Якщо ти здатен це робити, то мав пройти Лабіринт.
Він кивнув.
— Де?
Якусь мить Люк уважно дивився на мене, потім ледь знизав плечима і здригнувся від болю.
— Tip-на Ног’т.
— Це твій батько взяв тебе туди й провів крізь нього?
Знову кивок.
Чому б не дотиснути, поки мені фортунить? Я витягнув карту.
— Це Далт, — сказав я. — Здається, ви разом із ним були бойскаутами?
Він не відповів. Глянувши на нього, я побачив зіщулені очі й насуплені брови.
— Ніколи не зустрічався з ним, — додав я, — але впізнаю кольори, а також знаю, що він із твоїх країв, поблизу Кашфи.
Люк, посміхнувшись, зауважив:
— У коледжі ти теж завжди виконував домашні завдання.
— І зазвичай вчасно, — додав я. — Але за тобою не встигаю. Не можу знайти Козир для Вежі Чотирьох Світів. А ось хтось, кого я не знаю.
Я підняв Карту тендітної леді та помахав перед ним.
Він посміхнувся.
— Знову я втрачаю сили та дихалку, — пробурмотів Люк. — Ти був у фортеці?
— Авжеж.
— Недавно?
Я кивнув.
— Ось що я тобі оповім... — нарешті продовжив Люк. — Розкажи мені, що ти побачив у фортеці і як дізнався про деякі мої таємниці, а я поясню тобі, хто вона така.
Я швидко прикинув, що можна йому розповісти усе так, аби він не дізнався чогось, чого він і сам досі не знав.
Тому я запропонував:
— Давай у зворотному порядку.
— Гаразд, — погодився він. — Леді — це Санд.
Я так пильно витріщився на карту, що відчув початок контакту. Приглушив його.
— Давно зникла, — додав Люк.
Я витягнув карту з зображенням схожого на неї чоловіка.
— Тоді це, мабуть, Делвін?
— Точно.
— Ці дві карти робив не ти. Вони намальовані не в твоєму стилі, й, очевидно, спочатку ти взагалі не міг знати, як вони виглядають.
— Ти спостережливий. Їх намалював мій батько ще за важких часів. Хоча йому ці карти теж не допомогли б.
— Теж?
— Вони не дуже бажали посприяти мені, попри своє невдоволення цими місцями. Вважай, що карти вийшли з гри.
— Цими місцями? — перервав я його. — Як гадаєш, де ти перебуваєш, Люку?
Його очі розширилися. Він окинув кімнату поглядом.
— У таборі ворога, — відповів. — Я не мав вибору. Це ж твоя кімната в Амбері, так?
— Не так, — відповів я.
— Не дражни мене, Мерлю. Ти схопив мене. Я — твій в’язень. То де я?
— Ти знаєш, хто така Вінта Бейль?
— Ні.
— Вона була коханкою Каїна. Це — її родинний сільський маєток. Вона десь неподалік, у вітальні. Може, навіть стоїть за дверима. Мені здається, вона запала на мене.
— Овва! А вона крута дамочка?
— Надто.
— А що це ти виробляєш, гостюючи у неї відразу ж після похорону? Виглядає таке не вельми пристойно.
— Ха! Якби не ти, не було би взагалі ніякого похорону.
— От тільки не треба мені цього лайна і благородного обурення, Мерлю. Якщо б він убив твого батька, Корвіна, невже б ти не жадав помститися?
— Це нечесно. Мій батько не робив усього того, що накоїв Бранд.
— Може, так, а може, й ні. Але якщо б і робив... Навіть тоді. Невже би ти не намагався дістати Каїна?
Я відвернувся.
— Дідько його знає, — сказав йому нарешті. — Це надто туманне припущення.
— Ти би зробив це. Я тебе знаю, Мерлю. Я впевнений, що зробив би.
Я зітхнув.
— Можливо, — погодився. — Можливо, я б таке й утнув. Але на цьому зупинився б. Я б не став ганятися за рештою. Не хочу ранити твоїх почуттів ще більше, але твій старий був психом. Маєш це знати. А ти не псих. Я знаю тебе не гірше, ніж ти мене. І свого часу думав над цим. Розумієш, Амбер визнає особисту вендету. Твій випадок підпадає під помсту одній особі. І смерть сталася навіть не в Амбері. Тож, якщо Рендом справді шукав би для тебе виправдання...
— З якого це дива він би так чинив?
— Бо я поручився б за твою чесність у іншому.
— Облиш, Мерлю...
— Ти маєш класичний випадок захисту в справі про вендету: син мстить за смерть батька.
— Не знаю... Агов, ти намагаєшся зіскочити з пояснень, які мені обіцяв.
— Ні, але...
— Отже, ти був у Вежі Чотирьох Світів. Що ти там винюхав, і як тобі це вдалося?
— Гаразд. Однак поміркуй над тим, що я тобі сказав, — порадив я.
Вираз його обличчя залишився незмінним.
Тоді я почав:
— Жив собі відлюдник на ім’я Дейв...
Люк заснув, перш ніж я дістався кінця. Лише стишивши голос, я залишився сидіти. Через деякий час підвівся, знайшов пляшку вина і налив трохи у келих, бо Люк його майже спустошив. Я взяв його із собою до вікна і став дивитися на внутрішній дворик, де вітер шелестів листям. Розмірковував над тим, що сказав Люку. Я не показав йому всієї картини, частково тому, що не мав часу на ретельний аналіз, а частково тому, що він не зацікавився. Але навіть якщо Рендом офіційно дозволить йому зірватися з гачка у справі смерті Каїна, то Джуліан або Джерард, імовірно, полюватимуть на нього, аби вбити за тими ж законами вендети, про які я казав. Я справді не знав, як учинити. Моїм обов’язком було повідомити про нього Рендому, але хай мене чорти вхоплять, якщо зроблю це зараз. Мені ще треба дуже багато чого вивідати у нього, а якщо він стане в’язнем в Амбері, дістатися до нього буде набагато складніше. І навіщо взагалі він у лиху годину народився Брандовим сином?
Я повернувся до стільця біля ліжка, де залишив нашу зброю та Люкові карти. Переніс ці речі до іншого кутка, де й улаштувався у зручному кріслі, в якому сидів раніше. Я знову придивився до Козирів. Дивовижно. У мене в руках — букет історичних фактів...
Коли Оберонова жінка Рілга рано постаріла й усамітнилася за містом, він одружився знову, викликавши певне незадоволення своїх дітей — Каїна, Джуліана та Джерарда. Але, аби заплутати поборників чистої генеалогії та родинних законів, улаштував це в такому місці, де час плине значно швидше, ніж у Амбері. Тож можна навести багато цікавих аргументів як за, так і проти того, чи доречно називати його шлюб із Харлою двожонством. Не мені про таке судити. Цю історію я почув від Флори багато років тому. З її розповіді випливало, що вона не дуже приятелювала з дітьми від цього союзу — Девліном і Санд. Тобто Флора схильна вважати це двожонством. Досі мені не траплялося бачити портретів ані Девліна, ні Санд. Жодного з них не було на стінах Палацу. І в розмовах про них майже не згадували. Але ж вони жили в Амбері, хоч і впродовж порівняно короткого часу, поки королевою там була Харла. Коли вона померла, політика, яку провадив Оберон щодо батьківщини їхньої матері, де вони часто гостювали, почала їх засмучувати, отже, трохи згодом вони залишили Амбер, присягнувши ніколи не мати з ним нічого спільного. Врешті-решт, саме таку версію я чув. Цілком можливо, тут відіграли свою роль якісь родинні сварки. Хтозна.