Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
І провів її до дверей.
Добре було нарешті стягти зі себе чоботи. А ще краще — відмокати у теплій воді, довго-довго.
Згодом, скориставшись свіжовичаклуваним одягом, я спустився сходами і знайшов бокові двері, що вели крізь кухню до патіо. Вінта, теж свіжа та в новому вбранні, сиділа коло столика у східному кутку. Тепер на ній були коричневі штани для верхової їзди та простора блуза кольору бронзи. Столик накритий на двох, і я побачив на ньому кавник і тацю з фруктами та сиром. Я підійшов, відзначивши про себе шурхіт опалого листя під ногами, й сів біля неї.
— Знайшов усе, що треба? — запитала вона.
— Абсолютно.
— І повідомив в Амбер, де ти?
Я кивнув. Рендом несхвально поставився до того, що я кудись завіявся, нічого йому не сказавши, але він ніколи не забороняв мені цього робити. Проте, дізнавшись, що я не дуже далеко, він трохи заспокоївся і навіть під кінець визнав розумним мій учинок — заховатися після такого незрозумілого нападу. «Будь насторожі, а мене тримай у курсі», — так завершив він свої настанови.
— Ось і добре. Кави?
— Із задоволенням.
Вона налила кави й жестом запросила мене пригощатись. Я взяв яблуко та вгризся у нього зубами.
— Кояться дивні справи, — почала вона туманно, наповнивши горнятко й собі.
— Не можу не погодитися, — підтвердив я.
— А з тобою трапилася вже не одна пригода...
— Це правда.
Вінта відсьорбнула кави.
— Ти не проти розповісти мені про них? — сказала після паузи.
— Але ж пригода була, справді, не одна, — відповів я. — І минулого вечора ти теж щось казала про те, що твоя оповідь буде довгою.
Вона посміхнулася кутиком губ.
— Звісно, тобі наразі нема резону аж надто довіряти мені, — мовила. — Я розумію. Навіщо довіряти комусь без потреби тоді, коли тобі загрожує небезпека, чекає щось незрозуміле. Так?
— Ти формулюєш цілком логічно.
— Але запевняю, що для твого ж добра тобі краще довіритися мені в усьому.
— Ти сподіваєшся через мене добратися до вбивці Каїна?
— Так, — сказала вона, — а оскільки його вбивця може вбити й тебе, я б хотіла до нього дістатися.
— Тобто, хочеш сказати, що помста не є твоєю головною метою?
— Саме так. Я краще б воліла захистити живого, ніж помститися за мертвого.
— Але питання переходить до розряду чисто теоретичних, якщо за цим убивством і замахами на мене стоїть та ж сама людина. Ти гадаєш, так воно і є?
— Не впевнена, що це Люк підіслав учора тих людей до тебе вночі.
Я поклав яблуко поруч із горнятком та відсьорбнув великий ковток кави.
— Люк? — перепитав. — Який Люк? Що тобі відомо про якогось Люка?
— Лукас Рейнард, — сказала вона спокійно. — Той, який тренував банду найманих убивць у заповіднику біля Пекоса, на півночі Нью-Мексико, поставляв їм спеціальну зброю, котра працюватиме в Амбері, а потім відіслав їх додому чекати на його наказ, щоби слушної миті зібрати їх і переправити сюди, аби спробувати утнути щось на зразок того, що утнув твій татусь багато років тому.
— Срань! — кинув я.
Це пояснювало багато чого — наприклад, появу Люка у похідному одязі в готелі «Гілтон» у Санта-Фе, його казочки про те, як він любить вештатися біля Пекоса, дивні набої, що я знайшов у його кишені; пояснювало те, чому він вчащав у ті місця, хоча цього аж ніяк не вимагала його комівояжерська діяльність... Раніше таке мені й на думку не спадало, але тепер, у світлі останніх подій, це в’язалося докупи.
— Гаразд, — визнав я. — Схоже, ти знаєш, хто такий Люк Рейнард. Не хочеш розповісти мені, як про все це дізналася?
— Так.
— Так?
— Так, не хочу. Гратиму за твоїми правилами, а тому ділитимуся з тобою інформацією тільки в обмін на твою. Міняймося так на так. Якщо подумати, мені це теж зручніше. Як тобі така схема?
— І кожний з нас може відмовитися відповідати на незручне питання?
— Так. Але тоді обмін інформацією припиниться, якщо ми не домовимося про інше.
— Я згоден.
— Значить, заборгував мені одну відповідь. Ти повернувся до Амбера тільки вчора. Де був до того?
Зітхнувши, я відкусив ще шматочок яблука.
— Глибоко копаєш, — сказав, помовчавши. — Це довга розповідь. Я був у багатьох різних місцях. Усе залежить від того, який проміжок часу тебе цікавить.
— Скажімо, відтоді, як ти вийшов від Меґ Девлін, і до вчора.
Я ледь не вдавився яблуком.
— Гаразд, твоє зверху, — визнав. — Маєш до біса добрих інформаторів. Цього разу то мала бути Фіона. Ви з нею у змові, так?
— Зараз не твоя черга ставити питання, — посміхнулася вона. — Ти ще не відповів на моє.
— Хай буде так. Після того, як я вийшов від Меґ, ми з Фі повернулися до Амбера. Наступного дня Рендом відіслав мене із завданням вимкнути прилад, який я створив і назвав Колесом-Привидом. Це мені не вдалося зробити, але дорогою я зустрівся з Люком. Він, як не дивно, врятував мене зі скрутного становища. Після цього у мене виникло непорозуміння з Колесом-Привидом, і мені довелося скористатися незвичним Козирем, який переніс нас із Люком у безпечне місце. Згодом Люк ув’язнив мене у кришталевій печері...
— Ага! — вигукнула вона.
— Мені зупинитися на цьому?
— Ні, продовжуй.
— Я просидів там місяць чи два, хоча в Амбері минуло лише кілька днів. Звільнився завдяки двом типам, які працювали на леді на ім’я Джасра; у мене виникла суперечка з ними й із самою леді також, і я перенісся через Козир до будинку Флори у Сан-Франциско. Там я вирушив до квартири, де раніше було скоєно вбивство...
— Тобто, до квартири Джулії?
— Так. У цьому помешканні виявив магічну браму, яку мені вдалося відчинити. Пройшовши крізь неї, опинився у місці, яке зветься Вежа Чотирьох Світів. Там саме точилася битва; нападників, схоже, очолював суб’єкт на ім’я Далт, який уже раніше набув собі в Амбері поганої слави. Опісля мене переслідував магічний смерч, а також мені погрожував чаклун у масці. Я забрався звідти за допомогою Козиря і повернувся додому, вчора.
— І це все?
— Якщо розповідати стисло, так.
— Ти щось випустив?
— Звісно. Наприклад, за брамою чатував Страж Порога, однак мені вдалося пройти повз нього.
— Ні, це несуттєво. Ще щось?
— М-м... Так, були дві дивні розмови, кожна з яких завершилася квітами.
— Розкажи мені про них.
Я розповів.
Коли замовкнув, Вінта похитала головою.
— Ти мене спантеличив, — визнала.
Я допив каву та доїв яблуко. Вінта налила мені ще кави.
— Тепер моя черга, — мовив. — Що ти мала на увазі, коли сказала «Ага!», почувши від мене про кришталеву печеру?
— Вона була зі синіх кристалів, чи не так? І вони блокували твою магічну силу.
— Звідки знаєш?
— Той самий колір мав камінь у персні, який ти минулої ночі зняв із руки нападника.
— Так.
Вона підвелась, обігнувши стіл і наблизившись до мене, вказала мені на ліве стегно.
— Не проти викласти на стіл усе з цієї кишені?
Я посміхнувся.
— Як ти здогадалася?
Вінта не відповіла, але й, насправді, це було вже наступне питання. Витягнувши зі своєї кишені весь набір блакитних каменів — уламки з печери, різьблений ґудзик, який вирвав із м’ясом, перстень — я виклав їх на стіл.
Вона взяла ґудзик, роздивилася його й кивнула.
— Так, цей теж, — констатувала.
— Що теж?
Питання Вінта знову проігнорувала, натомість вмочила вказівний палець правої руки в крапельку кави, що пролилася на блюдце, і намалювала довкруж каменів три кола, рухаючи палець проти сонця. Кивнувши ще раз, повернулася на своє місце. Я встиг викликати свій зір, помітивши, що вона звела навколо них клітку сили. Продовжуючи спостерігати, побачив, що камінці випускають ледь помітні цівки блакитного диму, але він залишається всередині окресленого кола.