Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Це зовсім не було возз’єднанням. Одного дня Джо із Джойс сіли у «Франклін» і поїхали до будинку. Вони припаркувалися на Беглі, глибоко вдихнули й піднялися маршем цементних сходів до ґанку, тримаючись за руки. Вони почули, як хтось грає на скрипці усередині. Джо постукав у жовті голландські двері, і скрипка замовкла. За мереживом штори на верхній половині дверей рухалася тінь. Після хвилі вагання Тула наполовину прочинила двері.
Вона, схоже, не особливо здивувалася, побачивши їх. Джо мав відчуття, що вона чекала цього протягом довгого часу. Вона поглянула на Джойс і кивнула їй досить привітно, але не зробила нічого, щоб запросити їх до будинку. Настало довге мовчання. Ніхто не знав, що саме сказати. Джо подумав, що Тула виглядає змученою турботами і виснаженою, значно старшою за свої 36 років. Її обличчя було бліде й витягнуте, очі — злегка запалі. Джо на мить зосередив погляд на її пальцях, червоних і стертих.
Нарешті Джо порушив мовчанку: «Привіт, Туло. Ми просто прийшли, щоб подивитися, як ви поживаєте».
Тула мовчки дивилась на нього якусь мить, без будь-якого виразу на обличчі, та опустила очі, коли почала говорити: «Ми в порядку, Джо. У нас усе добре зараз. Як у тебе в університеті?»
Джо сказав, що в нього все гаразд, що він у команді.
Тула відповіла, що чула про це, і що його батько пишається ним. Вона запитала Джойс, як поживають її батьки, і висловила жаль, коли Джойс відповіла, що її батько дуже хворий.
Тула продовжувала тримати двері відкритими лиш наполовину, блокуючи своїм тілом вхід. Навіть коли вона говорила до них, Джо помітив, що жінка продовжувала дивитись на ґанок, ніби вивчаючи щось на своїх ногах та намагаючись знайти там відповідь.
Нарешті Джо запитав, чи можуть вони увійти, щоб привітатися з батьком і дітьми. Тула сказала, що Гаррі на роботі, а діти в гостях у друзів.
Джо запитав, чи можуть він і Джойс повернутися і відвідати їх ще раз.
Тула, здавалося, раптом знайшла те, що шукала. Вона різко підняла голову і поглянула Джо у вічі. «Ні, — сказала вона, і її голос став тепер холоднішим. — Живи своїм життям, Джо. Тримайся подалі від нашого». Із цими словами вона м’яко зачинила двері й подала засув на місце з м’яким, металевим клацанням.
Коли вони їхали від будинку на Беглі того дня, Джойс ледве стримувала почуття. Протягом багатьох років вона поволі дізнавалася більше про батьків Джо, і що саме сталося ще в Секвімі та перед цим, на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії». Вона дізналася про смерть його матері і довгу, самотню подорож на потязі до Пенсильванії. І поєднуючи все це докупи, вона не могла зрозуміти, ні як Тула могла бути такою холодною до дитини без матері, ні як батько Джо міг бути таким байдужим, дивлячись на все це. Вона не могла зрозуміти також, чому Джо, здавалося, проявляв так мало гніву щодо всього цього, чому він продовжував намагатись підлеститись до них обох, так ніби нічого цього не трапилося. Нарешті, коли Джо зупинився на узбіччі, щоб висадити її біля будинку судді, Джойс вибухнула.
Вона зажадала дізнатися, чому Джо дозволяє батькам так ставитися до нього. Чому він прикидається, ніби вони не зробили йому жодної шкоди? Яка жінка залишила би хлопця одного на цілому світі? Який батько дозволив би їй це зробити? Чому він ніколи не сердився на них? Чому він не вимагав, щоб вони дали йому побачитись із його зведеними братами та сестрами? Вона майже ридала на той момент, коли закінчила.
Вона поглянула через сидіння на Джо й відразу побачила через туман сліз, що його очі теж були повні страждання. Але він зціпив зуби і дивився уперед на кермо, не оглядаючись на неї.
«Ти не розумієш, — пробурмотів він. — Вони не мали вибору. У них було просто занадто багато ротів, щоб прогодувати».
Джойс задумалась на мить, а потім сказала: «Я просто не розумію, чому ти не гніваєшся».
Джо продовжував дивитися перед собою через лобове скло.
«Бути сердитим забирає багато енергії. Це роз’їдає тебе зсередини. Я не можу витрачати свою енергію таким чином і сподіватися, що досягну успіху. Коли вони покинули мене, усе, що в мені було, пішло на те, щоб просто вижити. Тепер я маю залишатися зосередженим. Я просто маю пильнувати це самостійно».
Джо повернувся до життя човнової станції. Хлопці все ще могли насміхатися над його низьким смаком в одязі і музиці, і він, у дійсності, почувався зручно лише біля Роджера і Коротуна, але принаймні він відчував, що мав мету на човновій станції. Ритуали веслування, спеціалізована мова спорту, деталі техніки, за опанування яких він боровся, мудрість тренерів, навіть перелік їхніх правил і встановлених різних табу, — усе це, як здавалося Джо, надавало світові човнової станції певної стабільності й порядку, яких протягом тривалого часу так бракувало зовнішньому світові у його очах. Жорстокі денні тренування залишали його виснаженим і зболеним, але почуття очищалися, так ніби хтось вишкрібав його душу жорсткою дротяною щіткою.