Я обслуговував англійського короля

івроку за малим декретом, але вийшло навпаки, тут, у цій бурсі Святого Яна, була комедія. У трапезній влаштували суд, прийшли міліціонери з пістолетами, як у військових, і з червоними стрічками через плече, ремені у них повсякчас спадали, однострій був шитий не за міркою, а ніби навмисне для коротунів — завеликий, а для довготелесих — замалий, тому вони вважали за краще ходити розхристані і судили нас так, що кожен мільйонер за кожен мільйон отримував один рік, а я за свої два мільйони отримав два роки, пан фабрикант спортивного знаряддя за чотири мільйони — чотири роки, більше за всіх отримав готеляр Шроубек, десять років, бо в нього було десять мільйонів. І найбільша проблема полягала в тому, за якою статтею присудити нам ці терміни і націоналізацію, так само, як стало неабиякою заковикою нас порахувати, щовечора когось не вистачало, може, тому, що ми ходили в сусіднє село з глеком за пивом, а може, тому, що наші вартові безперервно пиячили, от вони й не могли нас порахувати, навіть якщо й починали відразу по обіді. Тоді вони вибрали метод рахувати десятками, один з вартових ляскав у долоні, другий клав камінчики, аби потім, коли дійдуть до останнього, підрахувати камінчики і додати до результату нуль і останню цифру, яка не дотягла до десяти. Але щоразу нас було то більше, то менше, і навіть, якщо ми тут були всі і кількість інтернованих мільйонерів збігалася, і була записана, і всі зітхали з полегшенням, то саме в цю хвилину приходило ще чотири мільйонери і приносили шаплики й коновки пива, і тоді, щоб не плутатися, їх оголошували новоприбулими, і кожен знову отримував термін за кількістю мільйонів, про які заявив, додатково до вже записаних років. Хоч це й була бурса, але паркана тут не було. Біля брами сиділи міліціонери, і мільйонери ходили та поверталися через сад, але, коли вони поверталися, мусили пройти через браму, яку міліціонери щоразу відкривали і закривали, замикаючи на ключ, хоча довкола не було ні паркана, ні стіни, згодом вже й міліціонери, щоб скоротити дорогу, ходили через сад, але їх мучила совість і вони поверталися до воріт, підходили до них з ключем зсередини, з саду, відмикали і входили, знову замикали, обходили збоку замкнуті ворота і поверталися в бурсу. Найбільші труднощі були з харчами, але побоювання виявилися марні, бо начальник і міліціонери їли із задоволенням з мільйонерами, а те, що привозили з міліційних казарм, з’їдали поросята, яких купив мільйонер, фабрикант штучних щелеп, так що спочатку їх було десять, потім двадцять поросяток, і всі раділи, чекаючи свята свіжини, бо серед мільйонерів виявилися і власники м’ясарень, які обіцяли такі делікатеси, що міліціонери заздалегідь облизувалися і самі вносили раціоналізаторські пропозиції, які смаколики можна приготувати зі свинини. Зрештою, страви тут готували не такі, як у бурсі для майбутніх священиків, а радше такі, як у багатих монастирях, які готували, наприклад, для хрестоносців. Якщо в якогось мільйонера закінчувалися гроші, то начальник міліціонерів відправляв його додому за грошима, на перших порах з ним посилали міліціонера, перебраного в цивільне, але потім досить було дати слово, і інтернований міг їхати до Праги за грошима, зняти заощадження з книжки, зі свого мільйона або мільйонів, бо начальник давав довідку, що ці гроші підуть на суспільно корисну справу. Отже, в бурсі готували смачно, складали меню і давали його на затвердження начальникові міліціонерів, щоб той люб’язно зробив доповнення, бо мільйонери вважали міліціонерів своїми гостями і, звичайно, у трапезній ми сиділи всі разом… Якось мільйонер Тейнора отримав дозвіл махнути в Прагу за музи´ками, за віденським квартетом, а коли тих музик привіз на таксі, то поїздки до Праги на таксі взагалі взяли за звичку, отже, музики увійшли до мільйонерського концтабору, обійшли замкнуті ворота, розбудили охорону, бо була вже північ, і знову вийшли перед ворота, але заспаний охоронець ніяк не міг їх відкрити, тоді мільйонер обійшов ворота, узяв ключа, вийшов назовні і звідти відімкнув ворота, але ключ виявився якийсь нездалий і ніяк не вдавалося ворота замкнути, тоді мільйонер увійшов досередини і, замкнувши браму звідти, передав охоронцеві ключа… Я, бувало, думав: а шкода, що Зденек не мільйонер, він був би тут у своїй стихії, він би розтринькав не тільки всі свої гроші, а й гроші всіх тих, кому бракувало фантазії, що з тими мільйонами чинити. О, він би за них з їхньої згоди таке вигадав… За який місяць усі засуджені мільйонери стали засмаглі, бо ми засмагали на схилах, а міліціонери лишалися бліді, позаяк або стояли біля воріт, або сиділи в келіях і складали звіти, вони не могли перерахувати всіх навіть за прізвищами, бо деякі прізвища, такі як Новак і Новий, повторювалися тут по тричі, та й інші теж, і потім їм доводилося завжди бути при зброї, і раз у раз у них падали пістолети й торбинки з кулями, і вони підтирали й переписували свої звіти, які їм врешті-решт складав якийсь власник готелю, так, мовби складав меню. Від католицького училища тут залишилося господарство, десять корів, і надою з їхнього вим’я не вистачало для вранішньої кави, а тут подавали натуральну каву з молоком, до якої, як то запровадив пан готеляр Шроубек, додавали чарку рому, того він навчився в кафе «Sacher» у Відні, тому фабрикант лаків і фарб докупив ще п’ять корів, і тепер молока було удосталь, бо дехто від кави з молоком крутив носом і вранці випивав лише чарочку рому або пив той ром просто з глека, такого пузанчика, аби їжа перетравилася, бо вони жерли ще й серед ночі. А як то було гарно, коли раз на місяць приходили на побачення наші родичі… для цього начальник купив білизняні мотузки і натягнув їх довкола уявної стіни, а де мотузки не вистачало, сам провів каблуком лінію, яка відділяла інтернованих від бурси і навколишнього світу… І ось приходили дружини з дітьми, з наплечниками і торбами з їжею, з угорськими салямі й консервами закордонних фірм, хоч ми й намагалися корчити засмучені писки, але були такі засмаглі й відгодовані, що якби хто прийшов і нічого не знав, то подумав би, що в’язниця зовні, а ув’язнені — ті, хто прийшов на побачення, бо родинам вочевидь жилося куди гірше, ніж мільйонерам. А що нам не вдавалося всього з’їсти, то ми, мільйонери, ділилися з міліціонерами, яким усе так смакувало, що вони добилися в начальника дозволу на побачення двічі на місяць, щодва тижні… А потім вийшло так, що коли в нас, усіх разом, не назбиралося тридцяти чи п’ятдесяти тисяч, то начальник вирішив, аби знаючі мільйонери вибирали рідкісні книги з монастирської бібліотеки і на авті відвозили їх до Праги букіністам… потім дійшло до того, що ми могли б продавати й простирадла, і білизну, і сутани майбутніх священиків з бурси Святого Яна під Скалою, на схилах якої ми засмагали і давали після обіду хропака… але продавати було вже майже нічого, бо справжні мільйонери уже давно скумекали і пригледіли ті гарні простирадла, ті довгі нічні сорочки, виткані в гірських селах на старовинних верстатах, вони давно вже повиносили у валізах гарні рушники цілими тузинями, тут того добра були повні склади, бо кожен, хто виходив звідси як майбутній священик, кожен отримував посаг, який тепер ніхто не контролював, ніхто його не пильнував, ба навпаки, його віддали в розпорядження міліціонерів і мільйонерів, аби в цьому збірному мільйонерському таборі не спалахнула яка-небудь заразлива хвороба, яка-небудь холера або дизентерія чи тиф… а тоді відпустку почали брати і мільйонери, так нам довіряли, бо знали, що ми не втечемо, а якби й утекли, то нам самим те на гірше вийшло б, ми навіть привели сюди мільйонера, одного доброго знайомого, щоб він відпочив від сім’ї… тепер міліціонери перевдягалися в цивільне, а їхню форму одягали ми, мільйонери, і охороняли самі себе, і коли нам доручали в неділю або з суботи на неділю службу, таку мільйонерську вахту, то ми дуже тішилися, бо то була комедія, якої не придумав би й Чаплін, після обіду ми гралися в ліквідацію табору, мільйонер Тейнора, перебраний на начальника охорони, оголошував, що табір ліквідовується, мільйонери можуть іти додому, але вони ховалися, а інші мільйонери, перебрані на міліціонерів, їх умовляли, малювали їм усі приваби життя на волі, що не будуть вони там терпіти і пріти під батогами міліціонерів, а заживуть вільним життям мільйонерів, але ті й слухати не хотіли, тоді мільйонер Тейнора, переодягнений на міліціонера, і начальник мільйонерів, перебраних на міліціонерів, що стояли на брамі, оголосили примусову ліквідацію табору, і ми повитягали з келій тих, у кого було по десять і вісім мільйонів і кому дали по десять і вісім років, потім шукали ключі до брами і не могли їх відімкнути, тоді мільйонери оббігли ворота і відімкнули їх ззовні і увійшли через них усередину, і ми всі дивилися й заходилися реготом, коли мільйонерів, яких вели міліціонери, витягли за межі бурси і замкнули за ними браму, і мільйонери полізли на саму вершину Скали, а коли роззирнулися, то, все гарненько обдумавши і повернувшись, почали стукати у браму в’язниці, навколішках просити мільйонерів, перебраних на міліціонерів, аби ті надали їм притулок… я теж сміявся, хоча насправді не сміявся, бо хоч я й був з мільйонерами, все ж до них не дорівнявся, хоча й спав у одній келії з власником готелю паном Шроубеком. Але все одно я лишався для нього чужим, я навіть не смів п�