Я обслуговував англійського короля

лі конструкції риштовань, тут можна було бачити все, достоту, як на виставці млинів або на виставці, де показують авта у розрізі, щоб видно було мотор, отже, цей письменник був просто зачарований тими верстатами, що стояли на майданчику перед каменярнею, ці верстати стояли там, ніби десятки скульптур, створених зварйованими скульпторами, усілякі кинуті фрези й токарні верстати для каміння, і ось цей письменник, називався Стейнбек, звелів там поставити білий столик з білими прозорими кріслами й стільцями і випивав тут після обіду одну, а увечері ще одну пляшку французького коньяку… оточений тими верстатами, він дивився на досить нудний краєвид з млином унизу, туди, де Великі Поповичі, але чимось тому письменникові цей краєвид видався таким красивим, а ті верстати такими мистецькими, що він сказав мені, що такого ще не бачив, у такому готелі ще ніколи не жив, що таке в Америці може собі дозволити хіба який-небудь знаменитий актор, Ґаррі Купер або Спенсер Трейсі, а з письменників це міг би купити хіба Гемінґвей, і він запитав, скільки б я хотів за це, і я сказав, два мільйони крон… він підрахував щось на столі і, покликавши мене знову, витяг чекову книжку і сказав, що він це купить і пропонує мені чек на п’ятдесят тисяч доларів… і я кілька разів перепитав, і він щоразу додавав чек на шістдесят, на сімдесят, на вісімдесят тисяч доларів… але я бачив і знав, що цей готель не можу продати і за мільйон доларів, що він для мене все, бо цей готель «У розколині» — найбільший злет моєї снаги, моїх прагнень, тепер я став перший серед усіх власників готелів, бо таких готелів, як у пана Брандейса, як у пана Шроубека, у світі сотні й тисячі, але такого, як у мене, жодного… Відтак одного дня приїхали на авті найбільші празькі власники готелів, а з ними пан Брандейс і пан Шроубек, вони замовили вечерю, метрдотель і молодші офіціянти приготували їм стіл з найбільшою турботою і смаком, лише задля них я влаштував підсвічування скелі десятьма прожекторами знизу, захованими під рододендронами, і вся скеля була ніби в заграві, і завдяки цьому виступили гострі грані і фантастичні тіні, і квіти, і кущики, і я вирішив, якщо ці господарі готелів мають намір змиритися, прийняти мене до свого середовища, запропонувати мені членство у гільдії готелярів, я забуду про все так само, як забули й вони. Проте вони не тільки вдавали, що ніколи мене не бачили, а й сиділи спиною до всієї краси мого закладу, і я поводився так само, я відчував себе переможцем, адже я переконався, що вони обернулися спиною до винятковості мого готелю лише тому, що побачили й зрозуміли, що я тепер сягнув вище за них, адже в мене зупинявся не лише Стейнбек, а й Моріс Шевальє, за яким приїхала і оселилася в околицях каменярні хмара жінок, Шевальє приймав їх вранці у піжамі, і вони кидалися на нього, ці прихильниці, роздягали співця, на шматочки розривали піжаму, щоб забрати на пам’ять смужку його піжами, якби вони могли, то розірвали б і самого Шевальє і понесли б на пам’ять шматочок м’яса, кожна на свій смак, але, судячи з їхніх уподобань, майже всі вирвали б із знаменитого співця перш за все серце, а потім його прутня… і цей Шевальє притягав за собою стільки газетярів, що фотографії мого готелю з’явилися не лише у всіх наших, а й в іноземних газетах, я отримав вирізки з «Frankfurter Allgemeine», «Zůricher Zeitung», «Die Zeit», і в самій «Herald Tribune» був мій готель, і в центрі плато навіжені жінки довкола Шевальє, а позаду й довкола них ці скульптури з інструментів і верстати, оточені білими столиками й стільцями, в яких спинки зроблені у вигляді стилізованих пагонів винограду, які викували художники-ковалі із залізних смужок… тому, по суті, й приїхали ці готелярі, хоча зі мною й не змирилися, вони приїхали лише заради того, щоб побачити, і те, що вони побачили, було набагато могутніше й красивіше, ніж вони уявляли, і головно тому, що тепер, коли вони побачили й зрозуміли, що каменярню зі всім, що в ній залишалося, я купив за копійки, вони заздрили, бо я, як купив, так все й залишив, як було, а перебудував лише усередині, і тепер кожен, хто хоч щось у цьому тямив, визнавав і цінував мене, мовби я був якимсь митцем… і це був мій злет, те, що зробило з мене людину, яка недаремно прожила. Я й сам лише тому почав дивитися на свій готель, як на художній твір, як на моє творіння, бо таким бачили його інші… вони відкрили мені очі, і я, правда, вже потім, вже опісля, але таки зрозумів, що, по суті, ці верстати і є скульптури, красиві скульптури, які я не віддав би за жодні скарби, я навіть думав, що цей мій об’єкт у каменярні схожий на те, що зібрав мандрівник Голуб, що зібрав етнограф Напрстек, і ще прийде час, коли тут на кожному верстаті, на кожному камені і всюди буде табличка «пам’ятник історії»… та все ж я почувався приниженим цими готелярами, що я й досі не належу до них, що я їм нерівня, і хоча я перевершив їх, ночами я часто шкодував, що нема більше старої Австрії, були б маневри, оселився б тут якщо не сам цісар, то якийсь його ерцгерцоґ, і я його обслуговував би, готував різні страви, і він, звичайно б, підвищив мене до шляхетського стану, не високо, але так, щоб я став бароном… І я так мріяв, аж поки настала страшна спека і на полях усе висохло, і розтріскалася земля, і діти кидали записочки в тріщини, що утворилися в землі, а я мріяв про зиму, коли випаде сніг і прийдуть морози, як я відполірую плесо озера і на це озеро поставлю два столики і на них два старі грамофони, один з блакитною, а другий з рожевою сурмою, схожою на велику квітку, куплю старі грамофонні платівки і гратиму лише старі вальси і характерні інтермеццо, і в кузні палатиме вогонь, а на березі озера в металевих кошиках горітимуть поліна, і гості будуть ковзатись, я куплю або звелю зробити старі ковзани на ремінцях, і кавалери прищіпатимуть ковзани дамам, сівши навпочіпки, а на коліна поставивши дамські ніжки, і я подаватиму гарячий пунш… і доки я так мріяв, газети й політичні партії сперечалися, хто оплачуватиме засуху, під час якої мені так прекрасно мріялося про зимові свята в готелі «У розколині», а в парламенті депутати і члени уряду сварилися теж через те, хто оплачуватиме засуху, і зійшлися на тому, що це зроблять мільйонери, і я прийняв це рішення зі спокоєм, бо я теж мільйонер, і я сподівався, що тепер моє ім’я з’явиться в газетах, що воно буде поряд зі Шроубеком і Брандейсом та іншими, і що цю засуху послала мені моя щаслива зірка, а це нещастя — моє щастя, завдяки якому я відчув себе там, де мріяв бути уві сні, у якому ерцгерцог підносить мене до шляхетського стану, адже я, усе той самий коротун, такий самий піколик, як і раніше, а все ж я високий, я мільйонер… Але потім спливав місяць за місяцем, і мені ніхто нічого не присилав, ніхто не вимагав, аби я заплатив мільйонерський податок, і тоді я купив два грамофони, а на додачу замовив прегарний оркестріон, я купив не лише шафограйку-оркестріон, а й стару каруселю з такими великими кониками, оленями й ланями, які гойдалися, і велів цю каруселю розібрати, а коней і оленів на колишніх пружинах поставити на парапеті довкола озера, і кожен гість міг сісти на них з дружиною, немов у якісь шезлонги, такі французькі стільці, обернені один до другого, такі фотелики, в яких можна сидіти з панночкою і розмовляти, і ось я поставив по два олені і по двоє коней поряд, ніби на якійсь галантній верховій прогулянці, і справді це прижилося, гості сідали з панями на коней і оленів, награвав оркестріон, гості гойдалися на цих дерев’яних звірятках з прекрасними чапраками й красивими очима і зі всім рештою, бо ця каруселя була німецька, якогось багатого власника стрільниці і луна-парку… Відтак одного дня до мене прийшов Зденек, він став великим паном у районі, а може, і в краю, і геть змінився, він став зовсім не такий, як бувало, гойдався на коні і розглядався довкола, і коли я сів на сусідню конячку, він тихенько розповів, а потім на доказ показав складений папір і, перш ніж я заперечив, неквапно розірвав цей папір, у якому писалося, що я мільйонер і повинен заплатити мільйонерський податок, потім Зденек зістрибнув з коня і кинув у вогонь ту картку, той прекрасний для мене, майже шляхетський указ, він сумно так усміхнувся мені, допив мінеральну воду, він, той, що пив лише міцний алкоголь, і з сумною усмішкою пішов від мене, його чекала розкішна машина, чорна лімузина, щоб знову відвезти туди, звідки він приїхав, кудись у політику, у якій він працював, у яку, напевно, вірив, яка його підтримувала і яка, мабуть, була прекрасна, якщо могла замінити хвацькі витівки, на які він витрачав усі гроші, що мав при собі, завжди якісь філантропічні фіґлі, мовби ці гроші палили його, і він квапився повернути їх людям, вважаючи, що вони належать їм… а потім події закрутилися так, як я мріяв, у готелі «У розколині» я влаштовував сенсаційні вечори і пополудневі розваги, грамофони й катання на ковзанах, багаття у коминках кузні і довкола замерзлого озера, але гості, які приїжджали, були сумні, а якщо веселі, то якось не так, це була не та веселість, яку я знав, це була така роблена веселість, як у німців, коли вони раділи, але знали, що зі своїми дружинами й коханими бачаться в «Кошичку» востаннє, а потім з «Кошичка» простували на фронт… Ось так і мої гості прощалися зі мною, подавали руку і махали з машин, ніби виїжджали назавжди і вже ніколи сюди не приїдуть, а якщо приїжджали, то знову було те ж саме, вони були сумні, меланхолійні, б�