Я обслуговував англійського короля
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-87-0
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я обслуговував англійського короля». Краткое содержание книги:
У ту бурсу мільйонерів прийшло повідомлення, що ми тут останній тиждень, потім нас відправлять на роботу, а найстарші підуть додому. І тоді ми влаштували прощальну вечерю, а що треба було зібрати більше грошей, я отримав відпустку і з фабрикантом штучних щелеп подався до нього на хутір, де він сховав гроші… То було ще одне моє неймовірне враження, добралися ми на той хутірець аж уночі, приставили драбину і при світлі ліхтарика відчинили двері на стрих, фабрикант забув, у якій скрині він сховав свої сто тисяч, і я відкривав одну за другою однаковісінькі скрині, аж поки відкрив останню велику скриню і посвітив у її нутрощі, я жахнувся, хоча й міг сподіватися такого від фабриканта штучних щелеп, у скрині були самі штучні зуби і ясна, так багато, самі рожеві ясна з білими зубами, сотні штучних щелеп, я стояв на сходах і аж злякався, бо ті зуби виглядали, як м’ясожерні рослини, зціплені і стиснуті, деякі напіввідкриті, інші роззявлені, гейби та штучна щелепа позіхала, аж вивертаючись з суглобів, і я почав падати навзнак і перевернув на себе скриню, потім відчув на руках і на обличчі холодні поцілунки зубів, я скотився з драбини і загубив ліхтарика, впав на підлогу, а на мене сипалися ті зуби, я лежав засипаний, усі груди в штучних щелепах, і з того всього я дістав таку гусячу шкіру, що навіть не міг кричати… та все ж я перекинувся на живіт і хутенько виповз рачки з-під тих зубів, наче якийсь звір, наче якийсь павук… а на дні скрині лежали ті тисячі, і фабрикант акуратно збирав усі ці зуби, змітав їх на шуфельку і зсипав до скрині, потім перев’язав скриню мотузкою і знову заволочив її туди, де я її відкривав… ми замкнули горище і мовчки повернулися на вокзал. Та наша остання вечеря була майже така, як бували святкові бенкети у готелі «Париж», я заскочив до свого празького покою за новим фраком, а, головне, я взяв той орден, якого отримав від ефіопського імператора, і ту стрічку через груди, ми купили квіти і багато гілочок шпараґуса для оздоби столу, і цілий день пан власник готелю Шроубек і пан Брандейс прикрашали столи в їдальні для священиків, і пан Брандейс шкодував, що не може виставити те золоте начиння, а ще ми запросили усіх міліціонерів і начальника нашого табору, то був такий добрий татусь, учора ввечері він зустрів нас біля села й запитав, куди ми йдемо, а пан Брандейс каже: «Ходімо, пане начальнику, з нами, ми йдемо танцювати», але він не пішов, тілько похитав головою і подався собі з рушницею, яку ніс, ніби риболовецьку вудку, страшно йому заважав той військовий ґвер, бо він йому ані руш не пасував, адже він уже мріяв про те, як знову піде працювати на шахту, тільки передасть для ліквідації цей мільйонерський табір… А я знову став кельнером, зодягнув фрак, але вже зовсім інакше, ніж одягав колись, так, ніби звичайний костюм, бо я вже десь був і щось бачив, без жодних цереґелів пришпилив зірку до грудей фрака, начепив блакитну стрічку, тепер я вже не витягався і не задирав голови, щоб бути на пару сантиметрів вищим, мені було байдуже, я навіть не прагнув дорівнятися до власників готелів, мільйонерів, я так якось зів’яв і дивився на ту гостину з іншого боку, без інтересу приносив страви, хоча разом зі мною в залі були пан готеляр Шроубек і пан Брандейс, також у фраках, і коли я пригадав свій готель «У розколині», то не відчув жалю, що він уже не мій, як про це мені повідомили, бо та вечеря була взагалі сумна, усі були сумні й статечні, ніби на справжній Таємній Вечері, яку я бачив на іконах, і тут, у трапезній, на всю стіну висів образ Таємної Вечері, на закуску ми їли омарів і запивали південноморавським білим вином, і поступово, спочатку лише я, потім і решта, піднімаючи очі до того образу, дедалі більше ставали схожі на апостолів, і коли принесли печеню а-ля Строґанофф, почала нами оволодівати меланхолія, таке собі весілля у Кані Галилейській з тої нашої вечері вийшло, і що більше мільйонери пили, то ніби тверезішими ставали, а за кавою й коньяками стало зовсім тихо, і міліціонери, які мали свій стіл, а то був стіл, за яким раніше їли викладачі й професори духовного училища, і ті зробилися сумні, бо знали, що в цю північ ми бачимося востаннє, що й для них це був прекрасний час, деякі бажали б тут бути цілу вічність… Відтак раптом з монастиря, де з тридцяти ченців залишили одного кульгавого послушника, пролунав дзвін, що скликає на опівнічну месу, це кульгавий брат почав службу для мільйонерів-католиків, зібралося їх у каплиці лише кілька, вже мали спаковані валізи й клунки, раптом кульгавий послушник з чашею в руках благословив хрестом вірних, потім відклав чашу, ні з того ні з сього підняв руки, і орган загримів, і послушник почав співати «Святий Вацлаве, князю чеської землі»… навіть до трапезної долинав його голос і гуркіт органу, поглянули ми, католики й некатолики, на образ Таємної Вечері Бога, і так воно усе якось збіглося з нашим сумним і тужливим настроєм, що ми почали підводитись один за одним, відтак цілими групами… побігли через двір у відкриті ворота на жовте світло свічки, вбігли до каплиці і не вклякали, а падали на коліна, ба ні, не падали, ми були повержені чимось, що виявилося дужчим за нас, мільйонерів, щось у нас самих, що сильніше навіть за гроші, щось, що чекає і возноситься тут уже тисячу років… «не дай загинути нам, ані тим, що по нас»… ми співали, вклякнувши, дехто падав долілиць, я стояв на колінах і бачив ті обличчя, це були зовсім інші люди, я їх би вже не впізнав, у жодному обличчі не проглядалися риси мільйонерів, але всі ці обличчя були мовби осяяні чимось вищим і прекраснішим, тим найпрекраснішим, що має людина… і кульгавий послушник теж начебто вже не кульгав, а те його кульгання було таке, ніби він волочив за собою важкі крила, у своїй білій рясі він скидався на янгола, що кульгав під вагою свинцевих крил… той послушник, коли ми отак стояли на колінах… і цей брат підняв чашу і благословляв нею нас, і коли він отак нас поблагословив, то пройшов із золотою чашею в руках межи вкляклими і попрямував через двір, і в нічній темноті його ряса світилася, як світився фосфором костюм артиста, що робив сальто і летів на ролику зі скелі в озеро готелю «У розколині», аби вода його ковтнула, як ковтав цей послушник святе причастя, коли благословляв нас хрестом… Потім годинник пробив дванадцяту і ми почали прощатися, проходили через відкриті ворота, міліціонери і їхній начальник кожному сердечно стискали руку, усі вони були шахтарями з Кладна, а ми розчинялися в пітьмі і трюхикали до вокзалу, бо бурсу розпустили і нам сказали, щоб ми розходились додому, нема різниці, хто отримав десять років чи лише два, чи мав хто десять мільйонів, чи тільки два мільйони… а я цілу дорогу думав про двісті пар голубів, як о другій годині вони будуть чекати, а я не прийду. І так ото я їхав з головою, повною голубів, їхав додому, але не в Прагу, а до готелю «У розколині», я ступав по стежині, а небавом міг би вже бачити за лісом освітлений готель, проте там було темно… Коли я підійшов до скульптур і дробарок для каміння, то навіть не злякався, готель стояв замкнений, в’їзні ворота зачинені, нові, з дощок збиті ворота хтось закрив на великий висячий замок. Я обійшов паркан і з пагорба розквітлого вересу спустився в середину каменярні. Всюди панував безлад, крісла забруднені, погнуті… я взявся за клямку в кузню, було відкрито. Ресторації як не бувало, все кудись вивезли, тільки в горні ще тліло багаття, а від кухонного начиння зосталася лиш пара звичайних кавових горняток… з кожним кроком я з якоюсь дивною радістю переконувався, що вже нема того чудового готелю «У розколині», за який сам Стейнбек хотів виписати мені чек на п’ятдесят, на шістдесят, на вісімдесят тисяч доларів, але я цього не зробив, і добре, що не зробив, і також добре, просто прекрасно вийшло, що коли вже я не можу бути тут господарем, то нехай піде зі мною і цей готель, з якого влаштували якийсь басейн, бо замість рушників висіли купальні простирадла і на дроті, напнутому від рогу до рогу, висіли плавки… І ще щось, чого тут раніше не було, і я відразу помітив, що до стелі горизонтально підвісили голий жіночий манекен з вітрини якогось ательє… Я піднявся по сходах, зникли килими, зникли й скляні канделябри над кожними дверима. Я взявся за клямку, двері відчинилися, я роззирнувся, засвітив, але номер виявивс