Я обслуговував англійського короля

[33], і всі мої гості знали, що настав їхній кінець, вони тринькали все, що могли, але безтурботність і радість щезли, я теж перейняв у них цю печаль, переставши щоночі замикатися й зашторюватися, щоб потім з самим собою розкладати, наче пасьянс, стокронки щоденного виторгу, який щоранку я заносив до банку, куди саме в ті дні я поклав уже мільйон крон… відтак прийшла весна, і мої гості, так само, як німецькі офіцери до «Кошичка», поверталися не всі, переважна більшість моїх почесних відвідувачів переставали приходити, і я довідався, що вони загинули, що були заарештовані, ув’язнені, а деякі втекли за кордон… але приходили інші гості, виторг став ще більший, а я думав, що ж сталося з тими, хто бував у мене щотижня, а з них сьогодні прийшло тільки двоє, і ці двоє мені сказали, що вони мільйонери і завтра їх засудять, що їм веліли взяти з собою міцні черевики, і ковдри, й запасні шкарпетки, а ще харчі, і що їх відвезуть кудись до збірного табору, бо вони мільйонери… і я зрадів, добре, що в мене теж мільйон, я приніс ощадну книжку і показував цим двом гостям, в одного був завод спортивного знаряддя, а в іншого фабрика штучних зубів, я показав їм ощадну книжку, а потім пішов і взяв наплечник, міцні черевики на шнурках, запасні шкарпетки, їжу в консервах, бо я теж наготувався, що за мною прийдуть, бо фабрикант штучних зубів розповів, що всі власники празьких готелів уже отримали такі повістки… І на світанку вони виїжджали і плакали, бо їм не вистачило відваги перебігти кордон, вони вже не хотіли ризикувати, вони казали, що Америка і Об’єднані Нації цього не допустять, що вони все своє отримають назад, повернуться у свої вілли, до своїх сімей… Я чекав день, потім два, потім тиждень, я отримував з Праги вісті, що всі мільйонери уже в збірному таборі, що цей табір у церковній семінарії в монастирі Святого Яна під Скалою, у величезному монастирі і бурсі для майбутніх священиків, яких виселили… Відтак я вирішив, що піду туди, але саме того дня прийшли з району і вручили мені делікатне повідомлення, що національний комітет забирає готель «У розколині» і що я тимчасово залишуся тут, як керівник, а всі майнові права переходять до народу… Але я розлютився, бо знав, як, напевно, все вийшло, знову Зденек, і ось я вирушив у район і завітав до канцелярії Зденка, він нічого не казав, лише сумно усміхався, узяв зі столу картку і на очах у мене знову її розірвав, а мені сказав, що мою повістку він порвав на свою відповідальність, бо тоді, коли я дивився на годинник, я все взяв на себе, але я відповів, що такого від нього не чекав, я думав, що він мій товариш, а він проти мене, бо я усе своє життя нічого так не прагнув, ні задля чого так не викладався, як задля одного — мати готель і бути мільйонером… Я пішов і тієї ж ночі постав перед брамою освітленої семінарії, перед брамою стояв міліціонер з пістолетом, як у військового, і я йому заявив, що я мільйонер, власник готелю «У розколині» і хочу переговорити з начальником про важливу справу… Міліціонер підняв слухавку і за хвилю мене впустили у ворота, потім до канцелярії, де сидів інший міліціонер, але без пістолета, перед ним лежали списки й повістки, і він, не відриваючись, хиляв пиво, коли допивав одну пляшку, кидав її під стіл і виймав з ящика другу, відкривав і жадібно пив, ніби тамував першу спрагу… я запитав, чи не забули вони якого-небудь мільйонера… мовляв, я не отримав повістки, хоча теж мільйонер… він зазирнув у папери, поводив олівцем по іменах, потім сказав, що, либонь, я не мільйонер і можу спокійно йти додому… але я кажу, що це помилка, що я мільйонер… а він узяв мене за плечі, повів до воріт і, виштовхнувши, кричав: «Якщо вас у списках нема, то ви не мільйонер!» А я витяг ощадну книжку і тицьнув йому під ніс, що у мене на книжці один мільйон сто одна крона і десять геллерів… і кажу з переможним виглядом: «А це що?» І він вирячив очі на мою ощадкнижку… я став канючити: «Ви б мене ліпше не проганяли»… Тоді він змилувався і втягнув мене до семінарії і повідомив, що я інтернований, і записав усі мої дані і потрібну інформацію… Ця бурса для майбутніх богословів справді нагадувала в’язницю, як казарма, як гуртожиток для бідних студентів, одне лише, що на сходах на кожному закруті між вікнами всюди висіло розп’яття упереміш зі сценами з життя святих. І майже на кожній картині змальовані якісь муки, жахливі тортури, передані художником з такою точністю, що проживання чотирьохсот мільйонерів учотирьох або вшістьох в одній келії здавалися сущою дрібницею. Втім, я чекав, що тут буде такий самий терор і злість, як після війни, коли я відбував у в’язниці свої півроку за малим декретом, але вийшло навпаки, тут, у цій бурсі Святого Яна, була комедія. У трапезній влаштували суд, прийшли міліціонери з пістолетами, як у військових, і з червоними стрічками через плече, ремені у них повсякчас спадали, однострій був шитий не за міркою, а ніби навмисне для коротунів — завеликий, а для довготелесих — замалий, тому вони вважали за краще ходити розхристані і судили нас так, що кожен мільйонер за кожен мільйон отримував один рік, а я за свої два мільйони отримав два роки, пан фабрикант спортивного знаряддя за чотири мільйони — чотири роки, більше за всіх отримав готеляр Шроубек, десять років, бо в нього було десять мільйонів. І найбільша проблема полягала в тому, за якою статтею присудити нам ці терміни і націоналізацію, так само, як стало неабиякою заковикою нас порахувати, щовечора когось не вистачало, може, тому, що ми ходили в сусіднє село з глеком за пивом, а може, тому, що наші вартові безперервно пиячили, от вони й не могли нас порахувати, навіть якщо й починали відразу по обіді. Тоді вони вибрали метод рахувати десятками, один з вартових ляскав у долоні, другий клав камінчики, аби потім, коли дійдуть до останнього, підрахувати камінчики і додати до результату нуль і останню цифру, яка не дотягла до десяти. Але щоразу нас було то більше, то менше, і навіть, якщо ми тут були всі і кількість інтернованих мільйонерів збігалася, і була записана, і всі зітхали з полегшенням, то саме в цю хвилину приходило ще чотири мільйонери і приносили шаплики й коновки пива, і тоді, щоб не плутатися, їх оголошували новоприбулими, і кожен знову отримував термін за кількістю мільйонів, про які заявив, додатково до вже записаних років. Хоч це й була бурса, але паркана тут не було. Біля брами сиділи міліціонери, і мільйонери ходили та поверталися через сад, але, коли вони поверталися, мусили пройти через браму, яку міліціонери щоразу відкривали і закривали, замикаючи на ключ, хоча довкола не було ні паркана, ні стіни, згодом вже й міліціонери, щоб скоротити дорогу, ходили через сад, але їх мучила совість і вони поверталися до воріт, підходили до них з ключем зсередини, з саду, відмикали і входили, знову замикали, обходили збоку замкнуті ворота і поверталися в бурсу. Найбільші труднощі були з харчами, але побоювання виявилися марні, бо начальник і міліціонери їли із задоволенням з мільйонерами, а те, що привозили з міліційних казарм, з’їдали поросята, яких купив мільйонер, фабрикант штучних щелеп, так що спочатку їх було десять, потім двадцять поросяток, і всі раділи, чекаючи свята свіжини, бо серед мільйонерів виявилися і власники м’ясарень, які обіцяли такі делікатеси, що міліціонери заздалегідь облизувалися і самі вносили раціоналізаторські пропозиції, які смаколики можна приготувати зі свинини. Зрештою, страви тут готували не такі, як у бурсі для майбутніх священиків, а радше такі, як у багатих монастирях, які готували, наприклад, для хрестоносців. Якщо в якогось мільйонера закінчувалися гроші, то начальник міліціонерів відправляв його додому за грошима, на перших порах з ним посилали міліціонера, перебраного в цивільне, але потім досить було дати слово, і інтернований міг їхати до Праги за грошима, зняти заощадження з книжки, зі свого мільйона або мільйонів, бо начальник давав довідку, що ці гроші підуть на суспільно корисну справу. Отже, в бурсі готували смачно, складали меню і давали його на затвердження начальникові міліціонерів, щоб той люб’язно зробив доповнення, бо мільйонери вважали міліціонерів своїми гостями і, звичайно, у трапезній ми сиділи всі разом… Якось мільйонер Тейнора отримав дозвіл махнути в Прагу за музи´ками, за віденським квартетом, а коли тих музик привіз на таксі, то поїздки до Праги на таксі взагалі взяли за звичку, отже, музики увійшли до мільйонерського концтабору, обійшли замкнуті ворота, розбудили охорону, бо була вже північ, і знову вийшли перед ворота, але заспаний охоронець ніяк не міг їх відкрити, тоді мільйонер обійшов ворота, узяв ключа, вийшов назовні і звідти відімкнув ворота, але ключ виявився якийсь нездалий і ніяк не вдавалося ворота замкнути, тоді мільйонер увійшов досередини і, замкнувши браму звідти, передав охоронцеві ключа… Я, бувало, думав: а шкода, що Зденек не мільйонер, він був би тут у своїй стихії, він би розтринькав не тільки всі свої гроші, а й гроші всіх тих, кому бракувало фантазії, що з тими мільйонами чинити. О, він би за них з їхньої згоди таке вигадав… За який місяць усі засуджені мільйонери стали засмаглі, бо ми засмагали на схилах, а міліціонери лишалися бліді, позаяк або стояли біля воріт, або сиділи в келіях і складали звіти, вони не могли перерахувати всіх наві