Я обслуговував англійського короля

[32], але в мене вийшло оригінальніше, я міг тепер змагатися з кожним, я сказав би їм… якщо чесно, ідею з роликом підказав піколик, який одного дня після обіду піднявся нагору, вхопився за цей ролик, з’їхав униз і відпустив його над озером, гості закричали з жаху, хтось підскочив, а хтось упав у крісло, всі крісла були в стилі Людовика, а піколик у фраку випростався, знайшов у повітрі рівновагу і головою пірнув у плесо, озеро ніби його проковтнуло… і в ту ж хвилину я зрозумів, що таке повинно бути тут щодня і що ввечері костюм треба підсвічувати, я не міг на цьому прогоріти, навіть якби захотів, бо такого не було ні в кого, не лише в Празі, а й у всій Чехії, а може, й Центральній Європі… як я потім дізнався, і в цілому світі, бо одного дня мені доповіли, що в нас поселився письменник на прізвище Стейнбек… він скидався на морського капітана або пірата, і йому так тут сподобалося, та кузня, яку я переробив на залу, і цей вогонь, і ці кухарі, що працювали просто перед гостями, і те, що вони тут таки досмажували шашлики й мисливську печеню, і гості від того, що дивилися на них, починали відчувати такий голод і такий апетит, що були схожі на дітей, отже, цьому письменникові над усе сподобалися різні верстати, що лишилися від каменярні, запилюжені дробарки граніту і голі конструкції риштовань, тут можна було бачити все, достоту, як на виставці млинів або на виставці, де показують авта у розрізі, щоб видно було мотор, отже, цей письменник був просто зачарований тими верстатами, що стояли на майданчику перед каменярнею, ці верстати стояли там, ніби десятки скульптур, створених зварйованими скульпторами, усілякі кинуті фрези й токарні верстати для каміння, і ось цей письменник, називався Стейнбек, звелів там поставити білий столик з білими прозорими кріслами й стільцями і випивав тут після обіду одну, а увечері ще одну пляшку французького коньяку… оточений тими верстатами, він дивився на досить нудний краєвид з млином унизу, туди, де Великі Поповичі, але чимось тому письменникові цей краєвид видався таким красивим, а ті верстати такими мистецькими, що він сказав мені, що такого ще не бачив, у такому готелі ще ніколи не жив, що таке в Америці може собі дозволити хіба який-небудь знаменитий актор, Ґаррі Купер або Спенсер Трейсі, а з письменників це міг би купити хіба Гемінґвей, і він запитав, скільки б я хотів за це, і я сказав, два мільйони крон… він підрахував щось на столі і, покликавши мене знову, витяг чекову книжку і сказав, що він це купить і пропонує мені чек на п’ятдесят тисяч доларів… і я кілька разів перепитав, і він щоразу додавав чек на шістдесят, на сімдесят, на вісімдесят тисяч доларів… але я бачив і знав, що цей готель не можу продати і за мільйон доларів, що він для мене все, бо цей готель «У розколині» — найбільший злет моєї снаги, моїх прагнень, тепер я став перший серед усіх власників готелів, бо таких готелів, як у пана Брандейса, як у пана Шроубека, у світі сотні й тисячі, але такого, як у мене, жодного… Відтак одного дня приїхали на авті найбільші празькі власники готелів, а з ними пан Брандейс і пан Шроубек, вони замовили вечерю, метрдотель і молодші офіціянти приготували їм стіл з найбільшою турботою і смаком, лише задля них я влаштував підсвічування скелі десятьма прожекторами знизу, захованими під рододендронами, і вся скеля була ніби в заграві, і завдяки цьому виступили гострі грані і фантастичні тіні, і квіти, і кущики, і я вирішив, якщо ці господарі готелів мають намір змиритися, прийняти мене до свого середовища, запропонувати мені членство у гільдії готелярів, я забуду про все так само, як забули й вони. Проте вони не тільки вдавали, що ніколи мене не бачили, а й сиділи спиною до всієї краси мого закладу, і я поводився так само, я відчував себе переможцем, адже я переконався, що вони обернулися спиною до винятковості мого готелю лише тому, що побачили й зрозуміли, що я тепер сягнув вище за них, адже в мене зупинявся не лише Стейнбек, а й Моріс Шевальє, за яким приїхала і оселилася в околицях каменярні хмара жінок, Шевальє приймав їх вранці у піжамі, і вони кидалися на нього, ці прихильниці, роздягали співця, на шматочки розривали піжаму, щоб забрати на пам’ять смужку його піжами, якби вони могли, то розірвали б і самого Шевальє і понесли б на пам’ять шматочок м’яса, кожна на свій смак, але, судячи з їхніх уподобань, майже всі вирвали б із знаменитого співця перш за все серце, а потім його прутня… і цей Шевальє притягав за собою стільки газетярів, що фотографії мого готелю з’явилися не лише у всіх наших, а й в іноземних газетах, я отримав вирізки з «Frankfurter Allgemeine», «Zůricher Zeitung», «Die Zeit», і в самій «Herald Tribune» був мій готель, і в центрі плато навіжені жінки довкола Шевальє, а позаду й довкола них ці скульптури з інструментів і верстати, оточені білими столиками й стільцями, в яких спинки зроблені у вигляді стилізованих пагонів винограду, які викували художники-ковалі із залізних смужок… тому, по суті, й приїхали ці готелярі, хоча зі мною й не змирилися, вони приїхали лише заради того, щоб побачити, і те, що вони побачили, було набагато могутніше й красивіше, ніж вони уявляли, і головно тому, що тепер, коли вони побачили й зрозуміли, що каменярню зі всім, що в ній залишалося, я купив за копійки, вони заздрили, бо я, як купив, так все й залишив, як було, а перебудував лише усередині, і тепер кожен, хто хоч щось у цьому тямив, визнавав і цінував мене, мовби я був якимсь митцем… і це був мій злет, те, що зробило з мене людину, яка недаремно прожила. Я й сам лише тому почав дивитися на свій готель, як на художній твір, як на моє творіння, бо таким бачили його інші… вони відкрили мені очі, і я, правда, вже потім, вже опісля, але таки зрозумів, що, по суті, ці верстати і є скульптури, красиві скульптури, які я не віддав би за жодні скарби, я навіть думав, що цей мій об’єкт у каменярні схожий на те, що зібрав мандрівник Голуб, що зібрав етнограф Напрстек, і ще прийде час, коли тут на кожному верстаті, на кожному камені і всюд