Я обслуговував англійського короля

ть за прізвищами, бо деякі прізвища, такі як Новак і Новий, повторювалися тут по тричі, та й інші теж, і потім їм доводилося завжди бути при зброї, і раз у раз у них падали пістолети й торбинки з кулями, і вони підтирали й переписували свої звіти, які їм врешті-решт складав якийсь власник готелю, так, мовби складав меню. Від католицького училища тут залишилося господарство, десять корів, і надою з їхнього вим’я не вистачало для вранішньої кави, а тут подавали натуральну каву з молоком, до якої, як то запровадив пан готеляр Шроубек, додавали чарку рому, того він навчився в кафе «Sacher» у Відні, тому фабрикант лаків і фарб докупив ще п’ять корів, і тепер молока було удосталь, бо дехто від кави з молоком крутив носом і вранці випивав лише чарочку рому або пив той ром просто з глека, такого пузанчика, аби їжа перетравилася, бо вони жерли ще й серед ночі. А як то було гарно, коли раз на місяць приходили на побачення наші родичі… для цього начальник купив білизняні мотузки і натягнув їх довкола уявної стіни, а де мотузки не вистачало, сам провів каблуком лінію, яка відділяла інтернованих від бурси і навколишнього світу… І ось приходили дружини з дітьми, з наплечниками і торбами з їжею, з угорськими салямі й консервами закордонних фірм, хоч ми й намагалися корчити засмучені писки, але були такі засмаглі й відгодовані, що якби хто прийшов і нічого не знав, то подумав би, що в’язниця зовні, а ув’язнені — ті, хто прийшов на побачення, бо родинам вочевидь жилося куди гірше, ніж мільйонерам. А що нам не вдавалося всього з’їсти, то ми, мільйонери, ділилися з міліціонерами, яким усе так смакувало, що вони добилися в начальника дозволу на побачення двічі на місяць, щодва тижні… А потім вийшло так, що коли в нас, усіх разом, не назбиралося тридцяти чи п’ятдесяти тисяч, то начальник вирішив, аби знаючі мільйонери вибирали рідкісні книги з монастирської бібліотеки і на авті відвозили їх до Праги букіністам… потім дійшло до того, що ми могли б продавати й простирадла, і білизну, і сутани майбутніх священиків з бурси Святого Яна під Скалою, на схилах якої ми засмагали і давали після обіду хропака… але продавати було вже майже нічого, бо справжні мільйонери уже давно скумекали і пригледіли ті гарні простирадла, ті довгі нічні сорочки, виткані в гірських селах на старовинних верстатах, вони давно вже повиносили у валізах гарні рушники цілими тузинями, тут того добра були повні склади, бо кожен, хто виходив звідси як майбутній священик, кожен отримував посаг, який тепер ніхто не контролював, ніхто його не пильнував, ба навпаки, його віддали в розпорядження міліціонерів і мільйонерів, аби в цьому збірному мільйонерському таборі не спалахнула яка-небудь заразлива хвороба, яка-небудь холера або дизентерія чи тиф… а тоді відпустку почали брати і мільйонери, так нам довіряли, бо знали, що ми не втечемо, а якби й утекли, то нам самим те на гірше вийшло б, ми навіть привели сюди мільйонера, одного доброго знайомого, щоб він відпочив від сім’ї… тепер міліціонери перевдягалися в цивільне, а їхню форму одягали ми, мільйонери, і охороняли самі себе, і коли нам доручали в неділю або з суботи на неділю службу, таку мільйонерську вахту, то ми дуже тішилися, бо то була комедія, якої не придумав би й Чаплін, після обіду ми гралися в ліквідацію табору, мільйонер Тейнора, перебраний на начальника охорони, оголошував, що табір ліквідовується, мільйонери можуть іти додому, але вони ховалися, а інші мільйонери, перебрані на міліціонерів, їх умовляли, малювали їм усі приваби життя на волі, що не будуть вони там терпіти і пріти під батогами міліціонерів, а заживуть вільним життям мільйонерів, але ті й слухати не хотіли, тоді мільйонер Тейнора, переодягнений на міліціонера, і начальник мільйонерів, перебраних на міліціонерів, що стояли на брамі, оголосили примусову ліквідацію табору, і ми повитягали з келій тих, у кого було по десять і вісім мільйонів і кому дали по десять і вісім років, потім шукали ключі до брами і не могли їх відімкнути, тоді мільйонери оббігли ворота і відімкнули їх ззовні і увійшли через них усередину, і ми всі дивилися й заходилися реготом, коли мільйонерів, яких вели міліціонери, витягли за межі бурси і замкнули за ними браму, і мільйонери полізли на саму вершину Скали, а коли роззирнулися, то, все гарненько обдумавши і повернувшись, почали стукати у браму в’язниці, навколішках просити мільйонерів, перебраних на міліціонерів, аби ті надали їм притулок… я теж сміявся, хоча насправді не сміявся, бо хоч я й був з мільйонерами, все ж до них не дорівнявся, хоча й спав у одній келії з власником готелю паном Шроубеком. Але все одно я лишався для нього чужим, я навіть не смів подати йому ложку, що впала, я підняв її й тримав і так стояв у нашій їдальні з простягнутою ложкою, як перед роками з чаркою, з якою ніхто тоді не захотів зі мною цокнутися, і пан готеляр пішов за іншою ложкою, і їв юшку тією ложкою, а ту, яку я поклав біля його тарілки, ту ложку він гидливо відсунув серветкою і вона впала на підлогу, всі дивилися, як пан готеляр ту ложку ногою копнув від себе так, що вона відлетіла під стіл з церковною уберею… Я сміявся, але мені було не до сміху, бо коли я починав розповідати про свій мільйон, про своє підприємство «У розколині», всі мільйонери мовчали й дивилися в різні боки, вони не визнавали мого мільйона, моїх двох мільйонів, і я зрозумів, що вони лише терплять мене в своєму середовищі, бо я негідний їх, бо мільйонери мали ті свої мільйони вже давно, ще перед війною, тоді як я розбагатів лише під час війни, тому мене в своє середовище вони прийняти не лише не хотіли, а й не могли, бо я йшов до свого мільйона не так, як вони, я був скоробагатьком, напевно, так самісінько те було в тому моєму сні, якби ерцгерцог підвищив мене до шляхетського стану і зробив бароном, то бароном від цього я ще не став би, бо решта шляхти мене до свого середовища не прийняла б, як тепер мене не прийняли за свого мільйонери, а ще рік тому на волі я тішив себе надією, що одного дня вони приймуть мене до себе, я був навіть переконаний в тому, що як власник ресторації «У розколині» я їм рівня, бо ж вони й ручкалися зі мною, і говорили по-приятельськи, але то було тільки так, про око, бо кожна багата людина, маючи у звичці здобути приязнь метрдотеля, обов’язково попросить, аби той приніс ще один келих, і такий метрдотель разом з ним цокнеться і вип’є… але якщо б цей багатий чоловік зустрів метрдотеля на вулиці, то навіть не спинився б, не забалакав з ним, бо то є справа доброго тону мати на своєму боці метрдотеля, з таким метрдотелем або з власником готелю корисно бути в приязних стосунках, від нього залежить, яку страву тобі подадуть, в якому номері поселять, і потім завдяки тому цоканню келихами, чаркуванню за спільне здоров’я і перекиданню кількома люб’язними словами, метрдотель зобов’язаний зберігати стриману мовчазність… І тут я побачив, що ті мільйони виникають і виникали так завдяки тому, що пан Брандейс велів готувати картопляні галушки для всього персоналу, економив на дрібницях, ось і тут він перший побачив і зрозумів, як скористатися цими добротними рушниками і простирадлами, як зуміти пронести їх крізь браму у валізі і переправити додому, не те, щоб їх дуже потребував, але його мільйонерський дух не дозволив залишити без уваги нагоду, яка сама йде в руки, а може, він тренував свій мільйонерський дух, як йому задарма привласнити ці гарні речі з посагу майбутніх священиків. А я тоді доглядав голубів, бо в монастирі залишилось двісті пар поштових голубів. Начальник призначив мене чистити голубник, давати голубам воду і недоїдки… Щодня по обіді я їздив на кухню з візком за недоїдками… І ще ледве не забув сказати, що начальник так обжерся м’ясом, що затужив за картопляними пляцками і млинцями зі сливовим повидлом і тертим сиром, политими сметаною. А в мільйонера-кравця Барти якраз було побачення, і ось він запропонував начальникові, мовляв, його дружина з села, то нехай би пекла тут різні млинці як куховарка… так з’явилася тут перша жінка, а що ми всі теж переїли м’яса, то до в’язниці прийшли ще три дружини, три мільйонерки, і пані Бартова — головний фахівець з борошняних страв, а відтак, коли випустили мільйонерів, які довели, що в них австрійське і французьке підданство, то десять келій спорожніло, тоді мільйонери вирішили, що могли б ці камери винаймати для дружин, які раз на тиждень приїжджали б до них на побачення, бо це не гуманно в одруженої людини відбирати законну дружину. І так щотижня чергувалося по десять красивих жінок, і потім я навіть виявив, що це були не конче дружини, а жінки з колишніх барів, я сам упізнав двох клієнток, вже в літах, але все ще вродливих, красунь, які ходили в павільйон обстежень готелю «Париж» по четвергах, коли приходили біржовики… але я полюбив цих моїх голубів, двісті пар голубів, які були такі точні, що рівно о другій сиділи на гребені монастирської будівлі, звідки було добре видно кухню, з якої я виїжджав з візком, а на тому візку було два мішки з недоїдками і баняки з картоплею та рештками овочів і таке інше, а я, що обслуговував ефіопського імператора, годував голубів, яких ніхто годувати не хотів, така робота не для мільйонерських ручок, а я виїжджав капка в капку тоді, коли вибивало дві години, а якби не вибило, а було сонце, то акурат тоді, як сонячний дзиґар на стіні костелу показував другу, і щ�