Я обслуговував англійського короля

[34]… а коли я розгорнув лопотіння восьмисот крил і вийшов з тріпочучого пір’я, наче з розгілля плакучої верби, і побіг, тягнучи візка з двома мішками недоїдків і баняками з рештками овочів, голуби знову сідали на мене, і в тій хмарі голубів, що били крилами, я повільно тяг візок до подвір’я, і явилося переді мною на цій дорозі ще одне видіння, з’явився мені Зденек, не той політичний функціонер, а метрдотель готелю «Тіхота», як одного разу у вихідний день ми пішли на прогулянку і в березовому гаю побачили, як бігає між деревами чоловічок зі свистком, він свистів, показував рукою, відштовхував дерева й кричав на них: «Що ви знову собі дозволяєте? Пане Ржіга, ще раз — і ви покинете гру!» І знову біжить від дерева до дерева, Зденек веселився, а я нічого не розумів, а потім Зденек пояснив, що це футбольний суддя, пан Шіба, того разу ніхто не хотів бігати зі свистком на матчі «Спарта» — «Славія», бо там кожної хвилі когось ображали, ось ніхто й не хотів, і тоді пан Шиба сказав, що свистіти буде він… і ото він тренувався в лісі серед беріз, бігав, викликаючи в берізок сум’яття, і карав, і погрожував вилученням Бурґрові і Брайнові, але над усе кричав на пана Ржігу, мовляв, ще раз, і той покине поле… Відтак по обіді Зденек з божевільні для легко прибацаних повіз на екскурсію повний автобус вар’ятів і завіз їх у село, де було посвячення церкви, і вони у смугастому вбранні і в шапочках могли кататися на каруселях і гойдатися на гойдалках, і Зденек, купивши у шинку бочку пива, з піпою[35] та позиченими гальбами, завіз їх у березовий гайок, там вони відкрили цю бочку і пили, а пан Шіба бігав серед берізок і свистів, хворі дивилися, дивилися і врешті второпали, що до чого та водномить перетворилися на уболівальників і почали кричати і підбадьорювати всіх знаменитих гравців «Спарти» і «Славії», вони навіть помітили, що Брайн копнув Планічку в голову, і верещали доти, аж доки вивели того Брайна з поля… і нарешті після того, як пан суддя тричі відштовхнув Ржігу і тричі зробив йому зауваження, нічого не залишалося, як вивести футболіста з поля за грубу гру проти Єзбера, а вар’яти кричали, і коли ми допили бочку пива, то не лише вони, але і я побачив замість берізок рухливі двобарвні й червоні спортивні форми, що ганяли в такому самому стрімкому темпі, в якому суддя, крихітний пан Шіба, свистів… і уболівальники врешті винесли його з поля на плечах за таке чудове суддівство матчу… через місяць Зденек показав мені статтю про суддівство пана Шіби, який вигнав з поля Брайна і Ржігу і таким чином своїм енергійним свистком врятував зустріч… І так поступово неймовірне здійснилося, коло замикалося, я почав повертатися в пору свого дитинства, юності, знову я був піколиком, і наскільки я віддалявся, настільки й повертався назад. Ще кілька разів я стояв віч-на-віч з самим собою, але не тому, що мені хотілося, події змушували мене озиратися на своє життя, бачити, як чатував я з бабусею біля відкритого вікна її комірки над вікном туалету Карлових лазень, звідки щочетверга і щоп’ятниці комівояжери викидали брудну білизну, яка деколи на чорному тлі вечора розкидала руки, мовби хтось розпинав на хресті білі сорочки, інколи підштанки, але потім усе це падало вниз на величезне млинове колесо, звідки бабуся стягувала його гаком, щоб потім випрати, зацерувати і продати робітникам на будівництві.