Я обслуговував англійського короля

и буде табличка «пам’ятник історії»… та все ж я почувався приниженим цими готелярами, що я й досі не належу до них, що я їм нерівня, і хоча я перевершив їх, ночами я часто шкодував, що нема більше старої Австрії, були б маневри, оселився б тут якщо не сам цісар, то якийсь його ерцгерцоґ, і я його обслуговував би, готував різні страви, і він, звичайно б, підвищив мене до шляхетського стану, не високо, але так, щоб я став бароном… І я так мріяв, аж поки настала страшна спека і на полях усе висохло, і розтріскалася земля, і діти кидали записочки в тріщини, що утворилися в землі, а я мріяв про зиму, коли випаде сніг і прийдуть морози, як я відполірую плесо озера і на це озеро поставлю два столики і на них два старі грамофони, один з блакитною, а другий з рожевою сурмою, схожою на велику квітку, куплю старі грамофонні платівки і гратиму лише старі вальси і характерні інтермеццо, і в кузні палатиме вогонь, а на березі озера в металевих кошиках горітимуть поліна, і гості будуть ковзатись, я куплю або звелю зробити старі ковзани на ремінцях, і кавалери прищіпатимуть ковзани дамам, сівши навпочіпки, а на коліна поставивши дамські ніжки, і я подаватиму гарячий пунш… і доки я так мріяв, газети й політичні партії сперечалися, хто оплачуватиме засуху, під час якої мені так прекрасно мріялося про зимові свята в готелі «У розколині», а в парламенті депутати і члени уряду сварилися теж через те, хто оплачуватиме засуху, і зійшлися на тому, що це зроблять мільйонери, і я прийняв це рішення зі спокоєм, бо я теж мільйонер, і я сподівався, що тепер моє ім’я з’явиться в газетах, що воно буде поряд зі Шроубеком і Брандейсом та іншими, і що цю засуху послала мені моя щаслива зірка, а це нещастя — моє щастя, завдяки якому я відчув себе там, де мріяв бути уві сні, у якому ерцгерцог підносить мене до шляхетського стану, адже я, усе той самий коротун, такий самий піколик, як і раніше, а все ж я високий, я мільйонер… Але потім спливав місяць за місяцем, і мені ніхто нічого не присилав, ніхто не вимагав, аби я заплатив мільйонерський податок, і тоді я купив два грамофони, а на додачу замовив прегарний оркестріон, я купив не лише шафограйку-оркестріон, а й стару каруселю з такими великими кониками, оленями й ланями, які гойдалися, і велів цю каруселю розібрати, а коней і оленів на колишніх пружинах поставити на парапеті довкола озера, і кожен гість міг сісти на них з дружиною, немов у якісь шезлонги, такі французькі стільці, обернені один до другого, такі фотелики, в яких можна сидіти з панночкою і розмовляти, і ось я поставив по два олені і по двоє коней поряд, ніби на якійсь галантній верховій прогулянці, і справді це прижилося, гості сідали з панями на коней і оленів, награвав оркестріон, гості гойдалися на цих дерев’яних звірятках з прекрасними чапраками й красивими очима і зі всім рештою, бо ця каруселя була німецька, якогось багатого власника стрільниці і луна-парку… Відтак одного дня до мене прийшов Зденек, він став великим паном у районі, а може, і в краю, і геть змінився, він став зовсім не такий, як бувало, гойдався на коні і розглядався довкола, і коли я сів на сусідню конячку, він тихенько розповів, а потім на доказ показав складений папір і, перш ніж я заперечив, неквапно розірвав цей папір, у якому писалося, що я мільйонер і повинен заплатити мільйонерський податок, потім Зденек зістрибнув з коня і кинув у вогонь ту картку, той прекрасний для мене, майже шляхетський указ, він сумно так усміхнувся мені, допив мінеральну воду, він, той, що пив лише міцний алкоголь, і з сумною усмішкою пішов від мене, його чекала розкішна машина, чорна лімузина, щоб знову відвезти туди, звідки він приїхав, кудись у політику, у якій він працював, у яку, напевно, вірив, яка його підтримувала і яка, мабуть, була прекрасна, якщо могла замінити хвацькі витівки, на які він витрачав усі гроші, що мав при собі, завжди якісь філантропічні фіґлі, мовби ці гроші палили його, і він квапився повернути їх людям, вважаючи, що вони належать їм… а потім події закрутилися так, як я мріяв, у готелі «У розколині» я влаштовував сенсаційні вечори і пополудневі розваги, грамофони й катання на ковзанах, багаття у коминках кузні і довкола замерзлого озера, але гості, які приїжджали, були сумні, а якщо веселі, то якось не так, це була не та веселість, яку я знав, це була така роблена веселість, як у німців, коли вони раділи, але знали, що зі своїми дружинами й коханими бачаться в «Кошичку» востаннє, а потім з «Кошичка» простували на фронт… Ось так і мої гості прощалися зі мною, подавали руку і махали з машин, ніби виїжджали назавжди і вже ніколи сюди не приїдуть, а якщо приїжджали, то знову було те ж саме, вони були сумні, меланхолійні, бо все в політиці перевернулося, хоч сюди ще не дійшло, був лютий