Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Що? Вигнали з роботи. Причепилися до браку. А це мій брак? Де він узявся на моєму верстаті? Підкинули, гади! І звільнили… Так і знав, що цим скінчиться… Все начальство вовком дивилося, обминали, як заразу. Я вже так старався, так оберігався, так працював!.. Все одно…
— Ну, знаєте, — скипів Юрій. — Це неможливо! — Він схопив телефонну трубку.
— Не дзвоніть на фабрику! — кинувся до нього Кочубієвський. — Хай вони згорять! І без них роботу знайду. Я не того прийшов. Я хочу все розповісти. Я й раніше здогадувався про їхні махінації. Але втручатися не хотів. Я так міркував: коли вже міліція зацікавилась, вона розбереться й без мене… Чого мені із здоровою головою у хвору подушку. Але їх треба в тюрму! Злодії, шахраї, мерзотники! Пишіть — я буду говорити.
Юрій поклав трубку, взяв авторучку.
Кочубієвський сів на стілець і швидко, немов боявся, що лейтенант переб'є його, почав розповідати, що на фабриці виготовляють «ліву» продукцію, штампують на пресах понад план босоніжки…
— А чого ви не записуєте? — здивовано закліпав очима, помітивши, що Гармаш грається авторучкою.
— Ви спізнилися, — сухо відповів Юрій. — Без вас обійшлися.
— Як же так! — обурився Михайло Борисович. — Я прийшов усе розказати, а ви…
Погосов, який сидів у кінці кімнати за спиною Кочубієвського, підвів голову і м'яко посміхнувся.
— Інші люди нам допомогли.
— Але я теж хочу…
— Тоді ось нате папір, ручку, — сказав Юрій. — Сідайте за вільний стіл і напишіть заяву. Пишіть усе, що хотіли сказати. В цьому ми вам не можемо відмовити.
Кочубієвський слухняно пересів за вільний стіл і став зосереджено писати. Час од часу підводив голову, дивився поперед себе в простір і потім знову схилявся над папером.
Юрій спостерігав за ним. Хотілося сказати: отак, чоловіче, чесність теж має свої правила й закони. Все добре, коли вчасно, бо й найкращий незірваний плід, коли перезріває, загниває. Але він нічого не сказав. По-людськи було шкода цю обмежену людину, якій забракло розуму і мужності, щоб стати за правду тоді, коли це було так необхідно.
Кочубієвський писав довго. Коли скінчив, підписався й віддав папери Юрію. Той спитав:
— Може, потребуєте нашої допомоги у влаштуванні на роботу?..
— Ні, ні, дякую! Не треба, будь ласка! — вигукнув Михайло Борисович і так злякано глянув на телефон, що Юрій мало не розсміявся. — Я сам влаштуюсь, я добрий майстер.
— Ну, щасти вам, — побажав лейтенант, проводжаючи поглядом несподіваного відвідувача.
Як же без правди?!
Промайнули на екрані останні кадри, у залі спалахнуло світло. Глядачі загрюкали стільцями. Марина і Василь Гончаренко влилися в людський потік, що повільно рухався до вихідних дверей кінотеатру, немов виливався крізь вузеньку шийку.
Пригодницький фільм «Дівчина з банку» не справив на Марину враження. Напружено вглядалася в екран, намагаючись зрозуміти, хто ж злодій, а хто працівник карного розшуку. Все було так заплутано, герої так метушилися, що очі нічого не схоплювали, крім отієї метушні з перевдяганням, а душа залишалася байдужою до самої історії дівчини з банку. Постановники фільму ніби з шкіри лізли, аби якнайбільше наплутати глядача, і це не зацікавлювало, а дратувало…
Василь ніжно підтримував Марину під руку. Статечний майстер до нестями закоханий у красиву, веселу дівчину. Саме такою уявляв собі майбутню дружину.
Якось весняного вечора під впливом почуттів, що охопили його, пресувальник Гончаренко незчувся, як освідчився. Яке ж то було здивування, коли Марина не кинулась йому на шию, а сказала роздумливо:
— Спасибі, Василику… Почекаємо з цим…
Це був прихований гарбуз. Василь образився.
Але згодом образа минула, і він відчув, що саме від тієї хвилини, коли одержав гарбуза, покохав дівчину ще дужче.
Відчуваючи, що фільм Марині не сподобався, і не знаючи, чим потішити її, Василь нервував. З іншими було простіше. У крайньому разі — ресторан. Але Марина! Скільки разів запрошував й разу не пішла. Та, може, сьогодні!..
Він з надією глянув на веселі вогні «Столичного». Світні літери наче підморгували по-змовницькому. І гроші є. Показав би Марині, яка широка в нього душа. Та й самому захотілося випити. Було якось тоскно. Сподівався подивитись комедію, а потрапив на фільм злочинців… І в житті наслухаєшся, і в кіно все ловлять, арештовують…
— Маринко, може, зайдемо до ресторану? Послухаємо музику, потанцюємо.
— Та ні, Василику, не хочеться.
— Чого ти соромишся? Не з чужим ідеш.
— Василику, хороший мій, — ласкаво відповіла дівчина, притискаючись до міцної руки майстра. — Краще в парк ходімо, помилуємось зорями над Дніпром… Та й поговорити треба.