Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Серце Гончаренка стрепенулося. Поговорити?! Може, нарешті, всміхнеться доля?
Над Дніпром і справді світили великі, як стиглі яблука, осінні зорі. Знайшли вільну лавочку на краю алеї. Марина відкинулася на руку Василя.
Десь ззаду тріснула гілочка. Гончаренко здригнувся й мало не вилаявся.
Останнім часом він став дратівливий, навіть спав неспокійно. Прокинеться серед ночі й уже до ранку не може заснути. Думки стрибають, наче сполохані зайці. Непокоїло передчуття якоїсь неминучої катастрофи. Здавалося, навіки втрачає і Марину, і все на світі… Потім збагнув: тривожать фабричні справи. Іноді снилося, що заплутався в тенетах і не має сил вирватися, снилося, наче йде по тонкій кризі, яка провалюється під ногами, і страшна темна вода затягує у вир. Все поступово втрачало для нього інтерес: з друзями посварився, на роботу йшов, як на каторгу, навіть товариство Марини часом не тішило його так, як раніше. Коли б уже одружитися та одержати кімнату, покинув би цю фабрику з цим Одуром, Божком, Басистим…
Дівчина пригорнулась дужче. Ледь відчутно пахли пізні квіти на клумбі.
— Василику, — неголосно промовила Марина. — Мене викликали до міліції…
Відчула, як напружилась рука Василя.
— Чого? — спитав сухо.
— Прописка скінчилася, а Віра Кирилівна не хотіла продовжити.
— Випишуть тебе з Києва — ось побачиш, — ослаблим голосом сказав майстер.
— Ні, ще на півроку продовжать.
— Треба нам до загсу, тоді ніхто не зачепить.
— А як же з кімнатою?
— 3 кімнатою, з кімнатою, — пробурчав майстер. — Ти за кімнату думаєш заміж виходити чи за мене?.. Одержу, не турбуйся! Як до Нового року Басистий не дасть, усім їм сала за шкуру заллю!.. Тебе, рибонько, боюсь втратити, — міцніше пригорнув він до себе дівчину. — А то я їм уже давно грому наробив би! Падлюки!
— Не лайся, — випручалася Марина. — Не любиш ти мене, — сумно додала.
— Я не люблю?!
— Хочеш, щоб життя з тобою зв'язала, а криєшся. Думаєш, мені байдуже, думаєш, я не бачу, що ти мучишся?.. — Вона торкнулася долонями Василевих щік, притягла його голову до себе. — Ну, скажи мені правду, любий… Одур терзає тебе, а ти йому догоджаєш. Хіба я не бачу? Він погана людина, нечесна…
— Усі такі, зітхнув Василь. — Кожний тільки для себе…
— Ні, не всі. — Дівчина відштовхнула голову Василя від себе. — Не всі такі, як наше начальство. Я знаю, знаю, вони й тебе таким зробили!
— Що, що ти знаєш?! — несподівано скипів Василь.
Марина підхопилася з лавочки. Василь устиг схопити її за плащ. Не пускав. Шепотів гарячково:
— Мовчи. Не галасуй!.. Я не можу воювати з ними. Зітруть на порох… А так обіцяли кімнату. Для нас з тобою. Для нашого щастя!..
— Кімнату, — гірко повторила Марина. — Вони дають тільки тим, хто прислужується. — І знову в її пам'яті постала давня сцена в кабінеті директора. — Я хочу знати, якою ціною дістанеться нам кімната! І коли ти не скажеш, я піду собі, — Марина розгнівалась, вирвалася з його рук.
Василь наздогнав дівчину на алеї.
— Стривай, Маринко!
— Я пояснила, чого хочу. Ти знаєш, що вони негідники… Чесна людина піде куди слід і все розкаже.
Василь зупинився, випустив її руку.
— Купили, значить, у міліції, — сумно і якось жально сказав він. — На прописку. Ясно. — І йому здалося, що він тепер не уві сні, а насправді заплутався в міцних тенетах. — Тобі й мене не шкода…
— Василику, дорогий мій, любий, — Марина притулилася до нього, охопила руками за шию. — Я хочу, щоб у нас було світле життя, щоб ти був у моїх очах найкращий, найблагородніший… Я порятувати хочу. Як сам прийдеш і чесно розповіси, тебе не посадять… Думаєш, у міліції вовки? Вони розберуться… Ти ж не такий, як Одур чи Басистий… Ні, ні, ти хороший, ти чесний, ти мій! Може, тебе заплутали, але ти порвеш з ними. Правда ж, Василику?! Кімната!.. Якби схотіла, вже давно мала б її. Не хочу їхньої кімнати. Не діждеться Басистий, щоб гуляла з ним!
Повз Марину й Василя пробігла зграйка хлопчаків. Хтось із них свиснув, хлопчаки реготали.
Василь одірвався від дівчини. Стояв серед алеї стовпом. В голові майстра гуло, мовби хто огрів дрючком. У груди наче жару насипали.
— Як гуляла? Коли він тобі таке казав?
— Навесні.
— І ти?..
Марина знизала плечима.
— Чого ж досі мовчала? — заскрипів зубами.
У голові загуло ще дужче. І серед того нестерпного гулу підбитими птахами безладно метушилися думки.