Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— І все ж таки я гадаю, хлопче, ліпше стріляти Джонові. Я дуже нервуюся, бо знаю, як багато важить це для тебе. А індіанці завжди спокійні й стріляють однаково добре за будь-яких умов. Чуєш, Джоне, ось шилінг; візьми мою рушницю й спробуй поцілити індичку, яку оце прив'язали до пенька. Містерові Оліверу вона вкрай потрібна, а я ні на що не здатний, коли серце неспокійне.
Індіанець похмуро підвів голову, мовчки подивився на своїх товаришів і сказав:
— Коли Джон був молодий, куля його летіла прямо, як погляд. Жінки мінгів кричали з переляку, зачувши тріскіт його рушниці. Воїни-мінги робились як жінки. Ніколи йому не доводилося стріляти двічі! Орел ховався за хмари, пролітаючи над вігвамом Чингачгука, і все одно його пір'я діставалося жінкам. Але подивіться, — мовив він схвильованим голосом (а почав сумним пошептом) і простяг до них обидві руки. — Вони тремтять, наче олень, що зачув вовче виття. Може, Джон постарів? Та коли це сімдесят зим перетворювали могіканина на слабосилу жінку? Ні! Білі принесли йому старість. Ром — ось їхній томагавк!
— Нащо ж ти його п'єш, старий? — вигукнув молодий мисливець. — Нащо благородний вождь тішить диявола, перетворюючи себе на тварину?
— На тварину? То Джон — тварина? — повільно повторив індіанець. — Так, ти не збрехав, сину Пожирача Вогню! Джон — тварина. Колись на цих горбах зовсім мало димувало багать. Олень лизав руку білій людині, а птахи сідали їй на плечі. Вони ще не знали її. Мої батьки прийшли сюди з берегів Солоної Води. Вони втікали від рому. Вони жили мирно й підносили томагавки лише для того, щоб розтрощити голову якогось мінга. — Вони збиралися круг вогнища ради, і, як вони ухвалювали, так і робилось. Тоді Джон був людиною. Але слідом за ними сюди прийшли чужі воїни й торговці з ясними очима. Воїни принесли довгі ножі, а торговці — ром. Їх було більше, ніж сосон на горбах, і вони розігнали ради вождів і захопили наші землі. В їхніх пляшках сидів злий дух, і вони випустили його на волю. Так, так, ти кажеш правду, Молодий Орле: Джон став християнською твариною.
— Пробач мені, старий воїне! — вигукнув юнак, схопивши індіанця за руку. — Я зовсім не хотів тебе образити. Хай прокляття тяжіє над зажерливістю, що згубила такий благородний рід! Пам'ятай, Джоне, я — з твого роду й дуже пишаюся цим.
Обличчя могіканина трохи проясніло, й він сказав уже не так суворо:
— Ти делавар, сину мій, твої слова не були сказані. Але Джон не може стріляти.
— Я так і думав, що в ньому тече індіанська кров, — прошепотів Річард, — бо ж він зовсім не вміє поводитися з кіньми. Бачиш, кузино Бесс, індіанці ніколи не вживають збруї. Але бідолаха матиме два постріли — я дам йому шилінг, хоч, певно, краще було б, якби я сам вистрелив замість нього. Я все зрозумів: там, за сосонками, — чуєш сміх і голоси? — влаштовують різдвяні змагання. Мабуть, цей хлопець дуже полюбляє індичатину, — та й смачна вона, як правду сказати.
— Заждіть, кузене Річард, — Елізабет схопила його за руку. — А чи зручно це — пропонувати гроші джентльменові?
— От, знову ти називаєш його джентльменом! Невже ти думаєш, що цей метис відмовиться від грошей? Ні, ні, він радо візьме мій шилінг, та й від рому не відмовиться, хоч і базікає про шкідливість хмільного. Але я дам хлопчині додатковий шанс виграти індичку, тільки Біллі Кербі — один з найвправніших стрільців у краю; цебто, за винятком… одного справжнього джентльмена.
— Тоді, — мовила Елізабет, відчуваючи, що не зможе втримати його, — я сама поговорю з ними.
Вона рішуче ступила наперед і вийшла з-за кущів на галяву. Побачивши дівчину, молодий мисливець ніби злякався й зробив був рух, щоб піти геть, але тут-таки отямився, підняв трохи шапку й знову сперся на рушницю. Ні Натті, ні могіканин навіть оком не змигнули, хоч поява Елізабет була й для них цілковитою несподіванкою.
— Я бачу, — мовила вона, — давній звичай влаштовувати на різдво стрілецькі змагання ще не забуто. То ж і я хотіла б випробувати своє щастя. Чи не зголоситься хто з вас вистрелити за мене, сплативши цю монету?
— А хіба це личить молодій леді? — вигукнув юнак так палко й швидко, ніби керувався почуттям, а не здоровим глуздом.
— Чом би й ні, сер? Якщо ця забава жорстока, то вона жорстока для чоловіків так само, як і для жінок. І я можу мати свої примхи. До речі, я прошу допомоги не у вас, — мовила вона й повернулась до Натті, тицьнувши йому в руку долар, — а в цього ветерана лісів; гадаю, він не буде настільки нечемний, щоб відмовити дамі.
Шкіряна Панчоха поклав долар у торбину, поправив кремінь рушниці, а тоді засміявся своїм дивним сміхом і сказав, завдавши рушницю на плече: