Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Поки точилася ця розмова, Річард з Елізабет далеченько відійшли від будинку і йшли тепер пустирищем, де, як читач міг здогадатися з їхніх слів, мали пролягти нові вулиці.

Насправді ж єдиною прикметою цих сподіваних нововведень був порослий молодою сосниною поруб на узліссі темного соснового бору. Шум вітру в кронах дерев заглушував ходу наших подорожніх, а величезні віти ховали їх від випадкового погляду. Тому вони й зуміли непомітно наблизитися до того місця, де молодий мисливець, Шкіряна Панчоха й старий вождь поважно щось обговорювали. Юнак, здавалося, наполягав на чомусь — судячи з його вигляду, на чомусь дуже важливому, а Натті його слухав з увагою, більшою ніж звичайно. Могіканин стояв трохи віддалік, похнюпившись; довге чорне волосся закривало його обличчя, але вся його постать промовляла про глибоку пригніченість, може, навіть сором.

— Ходімо звідси, — прошепотіла Елізабет. — Не можна підслуховувати чужі секрети.

— Не можна? Ти забуваєш, кузино, що мій обов'язок — оберігати лад в окрузі й стежити за дотриманням законів. Волоцюги часто чинять злочини, хоч не думаю, щоб Джон міг замислити щось недобре. Бідолаха надудлився вчора й, здається, досі ще не прийшов до тями. Підійдімо ближче й послухаймо, про що мова.

Незважаючи на протести дівчини, Річард, спонукуваний благородним почуттям обов'язку, потяг її за собою, і скоро вони підступили так близько, що могли виразно чути кожне слово.

— Ту птицю нам треба будь-що здобути, — розмірковував Натті, — Гай-гай! Пам'ятаю часи, хлопче, коли тут повно було індичок, а тепер за ними треба йти аж у ліси Віргінії. Хіба може зрівнятися куріпка з добре вгодованою індичкою? Хоч, як на мене, немає нічого смачнішого від бобрового хвоста й ведмежатини. Але в кожного свій смак. Усі гроші, крім оцього шилінга[53], я віддав сьогодні французові за порох, отже, коли в тебе нічого немає, то ми зможемо купити лише один постріл. Я знаю, що Біллі Кербі теж зазіхає на ту індичку. У Джона непомильне око на перший постріл, а я, коли справа важлива, хвилююсь, і рука мені тремтить так, що можу й схибити. Правда, цеї осені я вбив ведмедицю одним пострілом, але то зовсім інше, містере Олівер.

— Оце всі мої скарби! — вигукнув юнак, ніби думка про його бідність давала йому якусь гірку втіху, і високо підняв шилінг. — Тепер я став справжнім мисливцем і житиму з самої дичини. Що ж, Натті, давай поставимо наші останні гроші на цю птицю. Ти вправний стрілець і не схибиш.