Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Він із задоволенням спостерігав за грою почуттів на обличчі Заступа. Там був і миттєвий страх, і недовіра, і радісне зацікавлення — все змінювалося так швидко, як ситуація на спринтерській доріжці. «Не лише стрибун, а й спринтер, — з гордістю подумав Губченко. — Легкоатлет — це спеціаліст значно ширшого профілю».
— Попрошу до мене в кабінет, я маю на увазі, - залізним тоном промовив нарешті Заступ, і Губченко відчув себе школярем, який підклав вужа в сумочку вчительки.
У кабінеті Заступа він роззирнувся, сподіваючись побачити портрет Дзержинського, натомість уздрів тільки радісне обличчя президента, не за літами молодого. А так — звичайнісінький собі бюрократський кабінет нічого зайвого, на столі ідеальний порядок. Тобто на столі взагалі нічого тільки фотографія в рамочці, роздивитися яку з місця відвідувача було неможливо. «Мабуть, усе ж таки Дзержинський», — подумав Губченко.
— Слухаю вас, — суворо мовив Заступ.
— У нас надзвичайна ситуація, Миколо Миколайовичу! — навіщось злодійкувато озирнувшись, тихо сказав відвідувач.
Видно було, як Биковець увесь підібрався, мов кіт перед стрибком на горобця.
— Слухаю вас, — повторив він уже значно тихіше.
— У мене в лабораторії зникли гроші, - повідомив Губченко. — І я знаю, що нікого зі співробітників сьогодні зранку і вчора ввечері там не було.
В очах заступника директора промайнуло розчарування.
— Які гроші, я маю на увазі? Які гроші?
— Великі. Триста гривень. Сотенними купюрами старого зразка, — так само тихо й довірчо сказав Губченко. — Вчора я їх забув забрати зі своєї шухляди, а сьогодні їх немає.
— А чого це ви на робочому місці тримаєте свої власні гроші? — Навіть грізність тону не змогла приховати, наскільки Заступ утратив інтерес до теми розмови.
— Це не має значення, — сказав Губченко, незмигно дивлячись Биковцеві в очі. — Не в грошах річ. Сам залишив — сам і винен. Це ви дуже точно зауважили.
Він навіть здивувався, як подіяли ці грубі лестощі. Заступ розплився, мов морозиво на пластмасовому столику.
— То що ж тоді? Я маю на увазі, що ж тоді має значення, я маю на увазі?
— Миколо Миколайовичу! — Губченко зробив злякані очі. — Ви мене розігруєте. Не може бути, що ви, — він інтонаційно підкреслив останнє слово, — не зрозуміли, про що йдеться. Там у комп’ютерах планові теми. Там зрештою (пауза) протоколи профспілкових зборів. Там замок на дверях! І якийсь сторонній негідник краде гроші. Як він туди потрапив? Хто йому допоміг? Звідки він міг (чи могли?) знати про ці гроші? А якщо завтра вони винесуть комп’ютер? У мене там, звичайно, стоїть такий захист, якого жоден хакер не зламає. — До того позичені в Сірка, на цих словах вовчі очі Заступа зблиснули тріумфальним вогнем. — А якщо зламає?
— А що у вас у комп’ютері? — удавано злякано спитав Заступ.
Губченко витримав паузу.
— Планова тема, — відповів він нарешті з усією вагомістю, на яку був здатний. — Вона, щоправда, ще не завершена, але…
— І що ж такого секретного у вашій плановій темі? — нібито зневажливо поцікавився Заступ.
Губченко образився. Він образився з останніх сил. Він образився понад власні сили.
— Миколо Миколайовичу! — Губченко випростався, розправивши плечі. —Я в інституті працюю понад двадцять років. І ніхто інший, як ви, мусите знати, що я займаюся часом. Часом! Якщо ви вважаєте, що це тема, в якій немає нічого секретного… Якщо ви не розумієте, як цю тему можуть використати наші вороги і просто якісь негідники… Якщо ви гадаєте, що в інституті, де є заступник директора з режиму, будь-хто може шарити по шухлядах співробітників… — Він підвівся. — Вибачте, що потурбував. Справді. Ви маєте рацію. Сам залишив — сам винен.
Губченко розвернувся й рушив до дверей.
Усе відповідно до закону
— Я вас не відпускав, Губченку! — голос Заступа зупинив його, коли він уже взявся за ручку дверей.
Він чекав цього, тож сильно ризикував, так упевнено рухаючись на вихід. Якби Заступ подумав хоч на три секунди довше, Губченко не знав би, що далі робити.
— А ви мене й не запрошували, — відповів він, тільки повернувши голову, не обертаючись усім тілом, ніби він не збирався тут лишатися.
— Поверніться й сядьте на місце, сядьте на місце, я маю на увазі! — у голосі Миколи Миколайовича задзвеніла сталь.
— Я не розумію, це у вас що, такі ігри? — Губченко обернувся, але від дверей не відходив. — Це ви так граєтеся з людьми?
— А мені здається, Губченку, це ви тут завели якусь незрозумілу мені (поки що!), я кажу — поки що! — гру, я маю на увазі. Але я зрозумію, Губченку, я зрозумію, зрозуміло вам?.. Я маю на увазі… То, може, самі поділитеся, що це ви задумали, що це ви задумали? Сідайте і розповідайте, я маю на увазі.
Заступ промовляв дуже суворо, навіть грізно, але Губченка це не лякало. Він приблизно так і уявляв собі плин цієї розмови. Сам він з «органами» справи ніколи не мав, але читав про них дуже багато. Він спокійно подивився в очі Биковцю й здивовано сказав:
— А що я такого задумав? Викличу міліцію, та й усе. Хай шукають відбитки пальців, допитають охорону й інших працівників, які вчора були в інституті. — Він зробив паузу й дуже вагомо додав: — Усе відповідно до закону.
Все правильно. Вгадав. Заступ сполотнів.
— І що це вам дасть, я маю на увазі? — спитав він насмішкувато, але глузливість удалася йому погано.
— Не знаю, — стенув плечима Губченко. — Знімуть відбитки пальців, допитають працівників, охорону… Щось та з’ясують. Принаймні знатиму, що більше такого не буде.
— Звідки ви таке знатимете, таке знатимете? Міліція нічого не знайде, я маю на увазі, я маю на увазі. А злодії можуть прийти знову, прийти знову. — Тепер уже глузливість була реальна. Але ще не переконлива.
І раптом стала переконливою. Щось таке ледь уловне промайнуло в Заступових очах, і він уже зовсім іншим, справді глузливим тоном кинув:
— А втім, робіть як знаєте. Хочете викликати міліцію — викликайте. Ніхто вам не заважатиме.
Моя міліція
Він потрапив у власну пастку. А головне — просто не знав, де саме помилився. Що таке згадав чи придумав Заступ? Чому він раптом став таким глузливим? І що тепер робити?
Губченко сидів у своїй лабораторії перед телефонним апаратом і напружено думав. І нічого не міг придумати. Зрештою вирішив іти до кінця. Він набрав номер, довго чекав. Потім знову набрав номер і знову довго чекав. Така оперативність оперативного телефону міліції вже наперед нічого доброго не віщувала. В серіалах відважні охоронці порядку прибувають на місце злочину за мить до того, як він має статися. Вони всіх рятують, заламують негідникам руки за спину й спритно окільцьовують їхні зап’ястки. У житті за той час, поки Губченко висів на телефоні, навіть дуже непідготовлені злочинці встигли б накоїти більше лиха, ніж сподівалися.
Нарешті приємний жіночий голос безбарвно повідомив, що Губченко додзвонився туди, куди хотів.
— У мене на робочому місці сталася крадіжка. Власне, мене пограбували… — Спроби говорити стислою офіційною мовою завжди давалися йому зле. — У мене з робочого стола вкрали триста гривень.
— Вибачте, якщо збитки не перевищують вісімсот гривень, ми не приймаємо заяви. Треба бути акуратнішим із власними грішми. — І мила жінка (якою уявляв її Губченко) швиденько відімкнулася, щоб він не встиг сказати ще щось.
Ну, тепер зрозуміло. Звісно, Заступові це було відомо. Втім, відомо йому було й те, що в кабінеті Губченка встановили сигналізацію. Без нього це було б ніяк не можливо. А це означає, що та дивна структура, де працював Коміренко, — державна. Або, можливо, вона приватна, але має серйозний дах у конторі.
Що ж, будемо шукати інші способи. Губченко раптом новими очима подивився на телефон. Невже? Він увімкнув комп’ютер, увійшов в інтернет, знайшов якийсь рок-сайт і запалив на всю потужність жахливе гупання з неймовірним вереском. Потім обережно розкрутив телефонну слухавку й побачив те, що там і мусило бути, — маленького жучка. Зовсім крихітного. Він навіть не уявляв, що вони такими бувають. Поза будь-якими сумнівами, такий жучок значно дорожчий, ніж, скажімо, втричі більший. Відчувається, що вони не економлять.