Між орлами і півмісяцем

— Вгамуйся, спинись, заспокойся, ластівко, горличко моя! — не знав Гнат, як і дякувати дівчині, знову й знову цілуючи її.— Це я мушу дякувати тобі довічно і за палкість кохання, і за пестощі, і за жертовність,— милував він ніжне і в'юнке тіло обраниці.— Дякую за все незвичайне в тобі! Підемо до мого отамана, як до батька, поки твої сплять. Без нього нам не впоратися. Твої батьки будуть проти. Я, люба, не циган, а козак, а у вас, чував, звичаї круті і суворі.

— Роми вільні в своїх діях, особливо дівчата. А я настою на своєму і стану навік твоєю, коли ти справді хочеш мати мене дружиною... А коли думаєш, що нам треба йти до отамана, то ходімо! — почала отріпуватись вона і поправляти одіж.— Веди мене хоч і на край світу!..

— Тілом, косами, дзвоном оздоб і пахом єства ти в мені будеш днесь і навік! — обійняв Гнат Лайзу, як очманілий, і повів із саги.

— Отаман — твій додос чи родич? Думаєш, він уже не спить? — Гнатові почулась турбота в запитаннях любої.

— Він більше, ніж додос, він — отаман. А хоч би й спав, при такій нагоді розбудити його — не злочин, адже від твого роду нам може прилучитися лихо.

— Роду я не послухаю, коли ти того захочеш, а отамана твого будити хіба ж годиться? — сумнівалася дівчина.— Може образитися?!

— Не образиться, душе моя! Він ще утішиться, коли розбудимо.

— З чого ж би? Циганка ж я!— притисла вона на ходу шкарубку Гнатову руку до своїх уст.

— Саме тому, що ти — рома! Подобаєшся ти йому,— пояснив, простуючи з дівчиною, Гнат.

В туманцеві сірів бивак, в далечіні чулися скрики гусей у ключах, з того місця, де вони щойно були, просвистів байбак...

Розбуджений Іван Сірко, побачивши молодих навколішки на своїй повстині-линтварі, протираючи очі, дивувався. Він не вірив собі, уздрівши Лайзу поряд із Гнатом...

— Вольному — воля, Гнате і Лайзо! — заспокоїв він молодих, второпавши, в чім річ.— Коли ви одне одному до вподоби, то, видно, і Бог того хоче,— поправив він дівчині коси.— Але,— спохопився,— чого ж ви на колінах? Зводьтеся! Я вас благословлю! Радий за вас! — Був він явно захоплений.— Я помітив ще в танцях, що ви змовляєтесь.

— А що я вам казав, пане Іване? — викушкався обраділий Лавро із кинутого на нього Сірком вовчуга і свого повстяного линтваря.— Побратим називається, ні слова не сказавши, утік від мене звечора! А я, здогадавшись, твою, Гнате, повстину поклав під себе і спав, як на перині! Радий за вас обох, мої любі! — звівся він і став, обхопивши руками Лайзу й Гната, цілувати їх по черзі.

— То благословіть і ви нас, пане отамане, бо ми вже муж і жона! Благословіть, як батько, та захистіть від гніву ромів,— вклонився прохально Гнат, а вслід йому і Лайза.

Сірко звівся, підійшов до помовлених і поклав їм руки на голови.

— Радо і благословляємо, і захистимо, скільки сил матимемо! Чи так я говорю, Лавре? — Сірко був веселий і втішений.

— А то як же, мій отамане? — відповів у захопленні Лавро.

— Найперше треба дістати оковитої, купити для Лайзи нашого вбрання та добротного і мирного коня під сідлом, бо на моєму Шайтанові вона не їздець, і вполювати щось на спільний сніданок,— скочував Сірко поспіхом свою постелю.— Ти, Лавре, візьмешся за полювання, ти, наречений, не гаючи часу, їдеш у хутір за покупками, а ти, золота наша пташко, ляж та засни трохи на наших постелях, поки вони ще не остудилися,— почав Сірко розкочувати свого линтваря...

Майже розвиднілося, як Гнат вирушив до хутора, Лавро з луком, сулицею і арканом побрів у туманець саги, щаслива Лайза вляглася в постіль, а Сірко, прихопивши рушника, пішов до плеса вмитися. Була засвоєна всіма — для Лайзиних батьків та роду — версія, що Гнат також циган, підкинутий малям в козацький двір. Вирішили, за пропозицією Сірка, що Лайза стане козачкою і вони з Гнатом матимуть свій дім і двір, може, в Артемівці чи Мерефі...

Понісся, полетів до хутора Гнат Турлюн із грішми в чересі, в путі уявляючи невеличке обійстя поряд із отамановим, дружину в козацькому вбранні і власних діток у своїй хаті. Його повнила жага життя, розпирала йому груди радість удачі, паморочила невиспану голову втіха...

«Який милосердний цей бан-отаман Сірко,— снувала догадку Лайза.— Благословив, дав грошей на коня, зарадив усім, уклав мене у власну постіль, як рідну... Небідний, видно, бо спить ув отакім вовчузі... А очима і обходженням заворожує»,— засинала вона в солодкій притомленості...

Кричали гуси і журавлі в ключах над биваком, тупали ногами козацькі коні і бродили в отавах спутані циганські. Прохолодний ранок повівав сіверцем.

Не спав уже Гудим, не спала і Дана, але з кітця не сходили, хоч Сірко і проходив кілька разів мимо циганських дараб, ніби ненавмисне їх будячи. Додос нарешті кректливо спустився з котиги, здогадавшись, що Сірко щось має до нього. Вони відійшли від бивака і чимало сперечалися, аж Дана помітила, хоч і не чула, про що була мова, а Лайза спала ангелом і нічого про те не відала.

Думав і Лавро, сидячи в корчах коло водопою, про молодих, тішився подією та радів за побратима. Ловив себе на думці, що тепер, коли б вернути Настку з полону-ясиру, Гнат уже не стояв би йому на перешкоді. При тій згадці боляче стислося серце, бо вже близилася восьма осінь, як він попрощався з Насткою, вперше ідучи на війну і не передбачаючи нещастя та розлуки. Козацьке життя Лаврові здалося раптом осамоченим, посірілим, безвихідним. Захотілося додому, оселі і вірної дружини...