Між орлами і півмісяцем

— Мені, люба жоно, нічого не коштувало б переписати подвір'я на себе. Та не вчиню того, й докоряти мені не смій, бо, крім слуг і дітей, в тебе давно вже нічого немає свого. Ти не господиня тут, а велика пані. Господарство належить по праву тим, хто його утримує, повнить доробком, дає в ньому лад, отже — Артемові, Сабрі, Мокрині, Христині, а не тобі і мені. Так-то, милосерднице моя! — вийшов він з хати, лишивши дружину в сльозах.

Вже пораючись у стайні, Сірко приходив до висновку, що і теща, і дружина вважають його за образника і кривдника. Міряв і Данько його, як відчув, прихованою ненавистю і боязню, і лише Данькова дружина Маринка ставилася до нього на диво приязно і довірливо, дивуючи і його тим. Невбарі й це йому прояснилося. Скаржачись Сіркові на Данькове шаленство, бійки, пиятики, перелюбства-волочіння і баламутства, вона сказала:

— Нема, любий свояче, людини на цілому світі, якої б він так боявся, як вас, то, може б, ви якось його приструнили? Зовсім же від сім'ї відбився! Сказала б вам ще дещо, та хай на потім... Годую його, обпираю, одягаю, а й гроша не маю від нього ні для себе, ні для дітей, а їх же трійко, та й свекрухи ж нікуди не дінеш слабої, хоч, гріх сказати, і дітей вона, здоровою бувши, доглядала, як своїх, і господарство вела, мордуючи і мене коло себе,— поділилася Маринка найболючішим.— Не живу я з ним, а роки йдуть, то хочеться ж часом і мужа пізнати, даруйте на слові! Пекло мені і з ним, і з матінкою!

— Спасибі за довіру, Маринко. Не знав я отого всього,— дістав Сірко череса з тобівки, що висіла на ключі.— Ось трохи пеньондзів візьми і купи, що необхідніше, і собі, і дітям, і свекрусі, лише не Данькові,— подав він їй у жменю стовпчик талярів.— Данькові не давай і не кажи нікому за цей мій дарунок.

— Свате любий! Чим же я вам віддячуся, і з якої нагоди ви отак мене обдарували?

— Не тебе, Маринко, а дітей, моїх небожат, і матір мою колишню...

— Вона ж тільки те й знає, що клене вас! Вона й жону вашу підбиває!

— Мені з того ні гріє, ні знобить, люба! А допомагати їй я навіки заборгований!

— Дивно мені,— зам'ялася, щось не осмілившись вимовити Сіркові, своячка.— То ви поговорите з Даньком?

— Неодмінно і при першій нагоді! — сказав палко Сірко.

— То хай береже вас Бог, а мені дозвольте вже йти додому.

— Ходи здорова!

— ...Все вже тут продається, як у бояр, і все купується, як у баши-бузуків,— признався Сіркові того ж дня ввечері неговіркий Артем при Сабрі, коли вони сіли погомоніти в дворі на скамниці.— А Данько — перший здирця, переплюнув їх усіх разом!

— Він, пане Іване, той же бей, мурза чи й хан,— додав свого і Сабрі.

— Ми тут ні в сих ні в тих, бо керуємося та вправляємося самоврядуванням і утримуємо лише ратушу та сотню, а Данько і ратушний, і сотенний нібито за наказом самого Хмеля,— продовжив Артем.— Утримок ратушний він пропиває та й на сотню не все дає, що належить, бо ж перелюбниць у нього — як маку в маківці. Ні один сусіда: чи міщанин, чи козак, коли він не мордирця, не може з ним мирно жити, якщо чимось не сильніший за нього. Якимись Стасенками грозить, Капустою і самим гетьманом тому, хто не вважить його. Було б смішним те все, коли б люди не плакали від нього. Данько лише тебе, брате, одного боїться, як я зауважив. Прямо диву даємося,— розговорився Артем.— Чимось прошпетився він перед тобою, брате, інакше не поясниш того.

Сірко відчув необхідність втручання і певність, що воно буде дійовим і прояснювальним. Спливли йому на пам'ять і чутки, що буцімто Настку ординцям продав Данько, але без доказів нагадувати про те не годиться.

«Пригрозити йому, звичайно, не завадить: і за Маринку, і за Капусту, Стасенків та гетьмана, і за здирства з ратушними та сотенними коштами»,— подумав Сірко, вирішивши кінцево.

Засіло йому в голові спостереження, що, врядуючи тут за гетьмановими універсалами, люди не чули себе в опостійненні, чекали якихось вияснень, не забуваючи, що їхнє самоврядування — це тільки пільги царя, які той може будь-коли скасувати. Чув, що слобідські козаки-черкаси, як тут називали себе викітчани і збіглі люди з Ко-Лугів та Мещерів, Богданові потрактування з царатом осуджували як шкоду і збиток для козацького поспольства. Про те, що викітчани — не козаки, не було й мови. Загальним було переконання, що треба потерпіти оті потрактовки, доки кінцево буде відваджена від України Польща, а вже потім виясняти стосунки та помежжя з царем. Загал, сполеченство тутешнє і не думало в майбутньому підтримувати заміну польського панства своїм, старшинським, а не те що боярським, московитським. Сірко вірив розмовам, бо боярин, тепер воєвода, Ромодановський у Білгороді-острозі боїться об'являти стрільцям чи черкасам жалувані йому землі, як і дехто з гетьманових старшин.

Наслухавшись свіжих чуток-від про злигодні і кривди, лиха і нужди, поговоривши з Даньком про його здирства, облудства і шельмування, Сірко зрозумів, що і врядування тут самопливне, хоч і керується універсалами, і Данько дійсно має відношення до викрадення Настки. А після розмови з отцем Вустимом у Мерефі упевнився, що всі його висліди вірні та що є ще необхідність подумати про синів — Петра і Романа.

— Хлопчики вдатні до науки,— говорив йому переконливо отець Вустим,— як і дівчатка, отож є нагайна потреба навесні відвезти їх до Київського колегіуму,— піймав Сірко в словах екзарха і клопітняву Софії.