Між орлами і півмісяцем

Говорили про різне, довго і багато. Війти-сотники все зводили до того, що настійно треба шикувати і гуртувати по слобідських землях сотні із викітчан, створювати сполечні і рольні задруги-спілки, особливо військові, щоб ними допомагати відбивачам від Польщі і наскочників-ногаїв, приводячи до звичаю і сув'язі самоврядування та власну моць на прийдешнє. Вони не осуджували гетьмана Богдана-Зиновія, але тільки тому, що вважали Сірка його сподвижцем і прибічником. В розмові обидва кілька разів повторили, як про невідкладну справу, про необхідність посилення тутешніх сотень навіть каліками, що можуть тримати зброю, і жіноцтвом, об'єднання їх у полки і полкові міста та осередки, згідно з універсалами...

Питання — «квестії», якими жили війти-сотники, були дійсно слушні і наспілі і стосовно звільнення ясирників із отих Кара-, Низи, Джан-, Єлям-, Керменів, і деінде, як і оті посилення козацьких сотень в містах, селах та навіть хуторах Слобожанщини, але, щоб до них прилучати і аж жіноцтво, то в тому він, Сірко, не бачив резону. Подякувавши сотникам за щирість, розплатившись із корчмарем за випите й з'їдене, Сірко пообіцяв подумати про все сказане та, може, навідатись до побратимів ще раз.

Нарешті новоприятелі приязно попрощалися, і він поїхав додому з почуттям надійності в дружбі.

«Є сенс у їхньому розумуванні-намислі,— думав він, несучись дорогою до Мерефи по морозцю.— Кращі вони, ніж я думав, а головне — живуть болючими долями краю і люду свого. Не те що я оце,— докорив собі.— Треба-таки віддати хлопців Собеському у вишкіл,— пригадавши знову загадкового листа, перескочив Сірко подумки.— І від отих навколінних молінь перед іконами їх вивільню, і опанують там ієзуїтство, без чого нам не відірватися від Польщі,— шукав виправдання.— А потім і на Січ візьму їх,— в'язалися в голові долі Петра і Романа.— З дівчатами,— назвав він уперше так доньок,— вирішимо потім, та й не можна їх відривати від хворої Софії,— закололо в серці.— А що затяжіла, може, то слава Богу! Маля її забавить і відверне від храмів, отців, ченців та єлейниць отих. Може, сина народить, то ще краще!.. А так, слава Богу!.. Треба-таки, як слушно радять оці приятелі, мені пізнати бодай когось із отаманів і наказних сполечних сотників-війтів,— мізкував, підкидаючись у кульбаці, Сірко.— А так. Візьму із собою Лавра — та й у путь. І себе їм явлю, і про стан сполечний щось дізнаюсь»,— відчув він клич шляхів і доріг...

Збиралися в путь недовго. Спершу подалися до козацького помежного і заможного полковника, з яким Сірко знався ще з-під Берестечка, Наума Дороша в Стародуб. Домчали туди при помірній погоді вигуляними кіньми швидко і без особливих пригод, по путі побувавши в кільканадцяти сотнях і ратушах та війтівствах. Зустріли їх у полку та господі полковника по-родинному. З перших же годин велися бесіди обоямо цікаві й відверті.

— Ти, воєводо, не щади мене, ревізуй у мене все, що бачиш, і інструктожсько, і візитово та люстрово,— просив господар при відвідуванні залог, сотенних осідків і порядків у полку.— Чей же, тридцять три сотні під моєю рукою врядовних, а ще ж скільки самоврядних, охочекомонних! Є коло чого мені, літньому, і прогавити щось, і недогледіти чи й збайдужіти недобачністю. Я тут у пана Богдана-Зиновія і вуха, і очі, а тямку та хитрості його Бог не дав, та й варюся у власній сукровиці, до пуття не відаючи, як те самоврядування скеровувати, коли від гетьмана йдуть універсали, а від царя пожалування і не так мені, як дружині моїй. І відмовлятися не можна, і брати небезпечно. А в додаток мене тут так обплутують чутками-відами, що я сам себе часом не пізнаю, як почую.

Полювали з луками і сулицями, згадували, сперечалися й домагалися доказів. Пожилий, опасистий і отяжілий господар був прихильником Хмельницького, а найпаче його універсалів, хоч і мав щось на умі своє. Сіркові він подобався освіченістю і гостинністю, самокритикою та глузом із себе.

— Знову ж таки, скажу,— повторяв Дорош,— як Бог не дав кебети, то воно й вчинилося по-дурному. А про гетьмана ти поміняй думку, бо тяжке ми ярмо навалили на нього. Чей же, він став, вважай, у нас Лютером, завжденно-озвичаєно переорієнтувавши і скерувавши духовників від уніатства до єдиноправослав'я. А це не на грош сироватки! — піднімав господар пальця догори.— Тут, брат, треба та треба тямку!..— додав згодом зумисне, щоб загострити увагу.— Помежжя? Рубежі? Креси? Покордоння із московитами?!— явно здивувало його Сіркове питання.— Поки оговорених укладом чи яким трактатом немає, бо ми є загатою для московитів і від литвинів, і від ногаїв, то де осіли і живуть черкаси наші, там і помежжя їхні! А хіба що?.. Ми, брат, спасіння московитам, бо немає літа, щоб ногаї й татари два, три, а то й п'ять разів не напали в людоловстві. Зима, та ще отака сніжна, як ця, нам полегша та спасіння. Єдиновірство?.. Мабуть, і щастя, й нещастя разом, та що зробимо? На Бога надійся, а свій розум май,— ухилявся Дорош від прямої відповіді Сіркові.— Згадую зиму по Кумейківській виправі, як і Гуня, і Скидан, і ти ото віддалилися, а гетьмана Павлюка ляхи підступно схопили і стратили, то снігу також було не менше, ніж тепер, але ж і морози були лютіші, і зо дві тисячі ляхів тоді померзло,— поміняв він розмову.

За тиждень Сіркових гостювань і люстрових та візитових оглядів, які, крім всього, супроводжувалися розповідями Наума Дороша про військові справунки, про «Обід та вечерю духовні» Симеона Полоцького-Ситніановича, «Книгу про віру єдину та єдність» Захарія Копистенського з Перемишля, про свейську королеву Христину і султаншу Турхан-Валіде, яка багато чим різниться від покійної Насті-Роксолани Сулейманової, про Марусю Богуславку та іншу всячину, вони спорожнили не один череп'яний овізерункований куманець-плескач і обміркували тутейше і тамтейше. Сіркові сподобався полковник Наум Дорош, як і ладунок у його незчисленних урядових і доброхітних сотнях. Та особливо припав до душі, просто причарував його молодий Дорошів канцелярист-скриб, і обозний та посильний бунчужний в одній іпостасі Михай Миклошевський. Дотепний, спритний, тямущий і доладний, він фактично був у Стародубщині наказним гетьманичем і отаманом. Правою і лівою рукою, бо знав набагато більше за свого патрона-опікуна. В розмови встрявав лише при посиланні Дороша на нього, пив лише пригублюючись, для годиться, їв також ніби куштуючи.