Між орлами і півмісяцем

21.

Повільно і сторожко того року остуджувала осінь вітрами землю для приходу зими. І нарешті, як велика родина Гудима і Гнат з Лайзою закрилися в напалених хатах, прийшла й вона. Спершу ніби привітно, щоб вжарт налякати людей, навіть черед та табунів із пасовиськ не зігнавши, та згодом переінакшилася, сховала сонце і стала суворою та владною. Оболоками-хмарами, вітрами-завіями, морозами лютими вістила посполитим і свою безжальність, і суворість. Грундалі-рукомесники, лабзи-жебраки, подорожники і викітці поспішали сховатися від неї в оселі, в бурдюги, в тісноти.

Однієї ночі, пославши килимом собі під крижані ноги сніжну повстину на примерзлу землю-матінку, зима заявила про себе вже як господиня. Снігу спершу було небагато, бо сипала його м'яким, як пух, висівом, але через якийсь час докинула, поки й не навергла хугами-метелицями цілі гори. Скоцюрблені дерева сумирно відійшли до сну. Була і людям радість, бо снігами відгороджувала зима від них людоловів і гуртоправів, зменшувала пожежі і припиняла бойовища.

Сірко, як наступила зима, часто відвідував Гната і боявся зізнатися йому, що заздрив і його молодості, і одруженню, і подружній любові в хаті, що все менше дзвеніла порожністю і все більше впорядковувалася. Новопобранці були невтомними в опорядкуванні свого затишку.

Невбарі Гудим із синами та зятями стали відомими не лише на всю Артемівку, а й у Мерефі, Боровій, Балках та Змієві. Задахована черепицею їх кузня стала дзвонити в чотири молоти від розвидня до стемніння. І якщо Гнат із Лавром мусили прокидати собі путівці в снігу від обійстя до річки і шляху, то в Гудимовому дворі те робилося лише до стайні, бо й до двору, і до колиби-хати, і до річки путівці протоптували та просанювали і ранками, і в обіди, і вечорами замовники. Спішив додос Гудим, як слівний чоловік, відробити людям за толоку і заробити щось на прожиток великої родини, на утримання коней і обстаткування дворища.

Сірко все більше переключався на власну господарку, хоч і була та в добротному стані, доглянута побратимом Артемом, Сабрі та їхніми трудівницями-дружинами...

Різдвяні свята, що, врешті, надходили по Введенню Богоматері, Зачаттю, Катерині, Андрієві, Варварі, Саві, Миколі та Анні, нежданно принесли і в особисто-інтимне Сіркове життя зміни, змішавши і втіху, і чорний біль у щось нескінченне і вже багатолітнє, бо перервали піст тіла і статі, на що він вже й не сподівався.

Спав він в ізольованій комірчині на розкішному просторому ліжку під грубою, що відділяла собою комірку Софії і палилася з коридорчика. Отож одного передріздвяного вечора він, як звичайно, ліг на перину і чимало часу не міг заснути. Лежав і перебирав у пам'яті всяку всячину, думки крутилися то коло синів, то коло подій у Вінниці, Меджибожі, Шаргороді, Січі та в обводі Великоло Лугу.

— ...Іванцю!.. Іванку!.. Муже мій!..— почув він раптом у пітьмі шепіт Софії, не вірячи собі.— Чи дозволиш мені, жоні твоїй, побути в твоєму ліжку? — близився, як привид, той голос.

— Це ти, Софо? Ради Бога, ходи, чом би ж не дозволив?— посунувся він, не ймучи собі віри.

— Почула голос Пресвятої Богородиці, муже мій,— шептала дружина, навпомацки влягаючись поряд з ним.— З'явилась мені ще в ніч святого Зачаття і звеліла...— затряслася раптом в покайному плачі, тулячись, ніби в якомусь переляці, пишним і розігрітим тілом до нього.

— Бог з тобою, жоно! Що вона звеліла? Вгомонись, не плач! Що звеліла тобі Богородиця? — взяв у долоні полапцем Софіїне лице Сірко.— Що звеліла?! Кажи, що?

— І дванадцять апостолів веліли, щоби зачалася від мужа свого! Від тебе, Іванку-у-у,— обхопила його руками, накривши всього собою.— А-по-с-то-ли-и ще,— захлиналася Софія,— велі-ли-и коси розплести і льо-люню зняти, як давно колись, то вчиню по їхній волі-і,— взялася вона гарячково-проворно знімати сорочку, а знявши, шаленіла, задушувала його, втрачаючи й сама притомність.

Як лише не вгамовував Сірко нападну і хворобливо-щемну жадливість жони, як і її стрясливості, захлини та плачі, поки під ранок, вхоркана, знесилена та знеможена геть, вона заснула. Заснула, правда, взявши від нього обіцянку, що поїдуть на Різдво вдвох у мереф'янський храм на молебень, подякувати Богородиці та апостолам за їхню пораду. Поїдуть не санно, а неодмінно вершниками, Велесом і Шайтаном...

Та недовго був лад між мужем і жоною. Десь по Колядках, по молебні в храмі, по Щедрівках та Йорданних святах Софію знову захолодило на цурку, замкнуло, і ходила вона, як досі, непідступною, аж Сіркові боляче було бачити її, колючу. Якось допросився її прийти, і, як здалося йому, вона пом'якшилася і навіть зніжніла в постелі, хоч і говорила невпопад: він про Хому, а вона про Ярему. Та під ранок, як бракло в неї, видно, сили, вона мінялася до невпізнання, спантеличуючи геть мужа.

— Пощо ти призначив у неслушний час мій прихід у твоє ліжко?! — докорила злобиво.— Спішиш, як гарячу напившись,— раптом злізла із ліжка, сопучи, одягла сорочку і, скільки Сірко не просив її побути ще коло нього, не послухала, після того вона вже не мінялася, якось сказавши ніби мимохіть:

— В тяжі я, муже мій! Помогли мені зачатися від тебе свята Богородиця моя і апостоли!..