Між орлами і півмісяцем

В отому русі, перебираючи в пам'яті почуте досі, Сірко згадав і про ляхів: биті ж і перебиті, вони тепер знову воювали на два боки: зоднобіч — зі свеями, а здругобіч, разом з ординцями та малими і великими ногаями,— проти Богуна під Уманню, Охматовим та Брацлавом. Хоч і втратив Чернецький під Монастирищем, як казали, добру половину свого і дві третини ординського війська, знищивши при тому половину козацького, та відступав впорядковано аж до самого Ковеля, відбиваючись.

Богун — лицар, нічого не скажеш! Але і Чернецький, видно, навчений воювати, а найпаче — має дознавачів путніх, бо як би відступив якраз тоді, коли на підмогу Богунові нарешті пішов зі стрільцями сам боярин і новоспечений воєвода Василько Шеремета, що, запустивши бороду, став «царським холопом» Шереметєвим під рукою Бутурліна.

Сірко радів отій охматовській перемозі Богуна, не надаючи уваги присутньому на ній Хмельницькому. Більше того, він осудливо думав про гетьмана, бо той не погнався із запасним полком за розбитими ординцями, що, втікаючи, зуміли захопити великий ясир жіноцтва і дітей з товаром і майном. Сіркові аж серце стислося від болю, коли усвідомив, що ті діти виростуть слугами ординцям, а жінки та дівчата будуть плодити їм покручів. Ця думка чорним болем прийшла до нього вперше і потім уже не покидала його.

«Боже проклятий! — ледь не викрикнув він у шаленстві.— Скільки ж те горе наше буде продовжуватись?! Осліп ти, оглух чи знепритомнів, що не бачиш отого нещастя мого люду? — оглянувся він на супутців, боячись свого святотатства.— Не давши поклятьби і присяги цареві та боярам, Богун, бач, все ж не відсторонив себе від захисту ріднизни, а я усамітнився, обезчолився,— подумав він докірливо, вперше осудивши себе.— Навідаю сім'ю, кумів, Мерефу та неминуче щось вирішу для себе, бо побічним споглядцею більше не маю сил жити! — поклав собі рішенець.— Не повертати ж мені коней, наблизившись до дому, бозна-куди!»

З цим рішенням до Сірка прийшло зненаць полегшення, аж дихнув вільніше та глибше, приостроживши Шайтана і попустивши повіддя.

Наступило пообіддя, а вершники то вскач, то клусом і ступою, то на взгірки та в долини неспинно міряли дорогу на схід, притомивши коней і зголоднівши. Сірко, їдучи попереду, перший забачив хуторець на горбі під ліском, чималу балку з водою та вербами і яворами у видолинку, щітчасту отаву по викошених невдавні кимось латочках сіножаті.

— Отут, товариство, коней напасемо, та поїмо, і відпочинемо,— притримавши Велеса, показав він рукою вершникам на невисоку кручу по другий бік балки.— Ви, може, махнете в хуторець та розживетесь молоком чи іншим, а я займуся роздобутком палива та, може, яке зайча встрелю для обіду.

— Не раз хотіли просити вас, та все не осмілювалися,— зізнався Гнат Турлюн.

— Еге ж, у мене вже й живіт звело,— додав Лавро.— То ми із Гнатом збігаємо? — запитливо дивлячись на Сірка, виказував він захоплення отамановою пропозицією. Тішився, що зможе хоч трохи пройтися і ослабити потомлені в їзді ноги.

Недовго розкульбачували обік путівця коней, звантаживши під кручу свої поклажі, вузли, торби, шаньки, попони-чапраки, пустивши коней на попас. Сірко проворно і швидко, відпровадивши хлопців до хутірця, назбирав і дров сухих, і хмизу та вересу цілу купу, а зайчати, походивши, не зустрів, тому, змирившись із невдачею, вернувся до бивака і, розкинувши свого линтваря, приліг на осонні, положивши голову на поклажі і задивившись у пообіднє небо, радуючись, як дитя, і спокоєм та спочином, і красою неба та околів, і тишею та теплом. Бачив, як жадібно паслись в молодій отаві коні, чув, як стукав десь на яворі дятлик-деревоклюй, як скрекотала сорока і викрикувала сойка, але згодом, зі змори, чи що, задрімав. Спершу в дрімоті йому приснилося пищання немазаних коломаззю коліс та скрипіння гарб, а потім почулися голоси людей...

— Ой мамеле, бателе! Тпру-у-у, кляті! Стоять! Що я бачу?! Фім'є, поглянь, хто тут! — почув Сірко вигуки.— Кінь того отамана, що порятував нас під Савранкою! Може, його злодії пограбували? Ні, таки й отаман персональне тутки! — хрипло і гортанно вигукнув хтось, геть розбудивши сплячого.

Сірко обважніло підвівся, вийшов з-за кущів і здивовано побачив чотири парокінні колимаги на високих дощатих колесах з плетеними лозяними і очеретяними куренями-кітцями на них, повними різновіких циганів, голих чи напівголих циганят, що в рейвасі сипалися грушами на землю. Він знав уже циганів по виду, і по одягові, і по шарварку, але так близько зустрічався з ними лише в Молдові, та й то з конокрадами. Ці йому здалися якимись іншими, хоч і не відрізнялися скоромовкою і брудним ошатненням.