Між орлами і півмісяцем

20.

Всьому буває кінець, і одного ранку, забезпечившись провіантом на трьох, Сірко виїхав із Капулівки спершу на Січ, щоб запастись подорожніми паперами, а переночувавши там, на світанку переправився поромом на Лівобіччя — на шлях до Слобожанщини. Виїхав на двох молодих своїх вишкольцях: Велесові і Шайтанові у супроводі Гната Турлюна і Лавра Гука. Турлюн і Гук по викраденню Настки побраталися між собою і ще більше прив'язалися до Сірка.

Сірко не лише постачився на Січі подорожніми паперами, а й почув новини, які його знову засмутили, бо дізнався, що, крім чигиринського полковника Василя Томиленка, що був забитий у бою під Меджибожем, та посла в Молдові Данька Лисовця, не стало Максима Нестеренка у бою з ординцями, Філона Джалалія, Йосипа Глуха, чернігівського полковника Опанаса Подобайла і самого наказного гетьмана Івана Золотаренка. Від тих втрат у траурі ходила і вся січова старшина.

Ще почув на Січі, що козаки знову ремствують, а найпаче на Бучках, куди прибув новий отаман, присланий гетьманом, Іван Гуляйдень. Пригадувався в дорозі і гнів січового сотника Андрія Бобиря, чи просто Боби, який грозився при Сіркові вивести на чисту воду і Лиська, і Гомона, і Барабашів та Бріоха і побачити їх усіх разом коло судного стовпа на січовищі.

«Недарма, видно, Андрій Боба грозиться старшинам. Він так просто образи не скаже, знаю його ще із Азака, коли він був джурою у Півторакожуха,— приходив Сірко до висновку.— Правду рече, що Мухамедка Гірей — найбільший ворог нашого люду. До чого дійшов, агел паскудний, запропонував Хмелеві приєднання Гетьманщини до Ханства! І той не врізав йому по пиці, не зніс голови! А Гомон ще й тішиться тим,— сплюнув спересердя Сірко.— Добре, істинно добре вітчим Слимаченко вчинив, будучи війтом, що ото поставив громадою за полями-царинами та пасовиськами-вигонами стежі-бекети, окордонивши всі запорозькі помежжя. Січ тепер має не лише свої острови, а й свої обшири-обводи, а це буде недоторканною і для гетьмана запорозькою державою. „Як же це сталося,— перескочив раптом подумки,— що тіло Золотаренка спалили з домовиною в корсунській церкві? Нащо був потрібний йому отой поєдинок-герць?.. Страшною, сатанинською була чиясь підступна помста героєві Старого Бихова!..“»

Опрозорено бачив перед собою і Золотаренка, і оту церкву, бо в ній сам справляв молебень по перемозі над ляхами після повернення з-під Замостя. Заважали думати довше про те переказані йому Гомоном розповіді Сефер-Казі-аги московським послам Дмитрові Жеребцю та Семенові Титовому, нібито гетьман Хмель пообіцяв новому ханові, як ото й Іслам-Гіреєві колись, дружбу та навіть підданство всієї Гетьманщини. Не йняв тому віри Сірко, але повторене з різних уст робило своє, хоч і було неймовірним. Цікавий знати, хто розповсюджує ті туруси-чутки?

«В тому, мабуть, і порятунок наш, що і з ляхами покінчимо, і від царя позбавимося,— вірив, видно, Гомон в оті перекази.— Татари нам не завада, коли схочемо, тоді й відчепимося від них».

І вчора перед вимушеною ночівлею в уже порожній корчмі скаржився йому одноногий козак-шинкар: — «Жили б статніше і заможніше, так всілякі оплаті і датки нас озлиднюють. Посуди сам, мосьпане: три гроша від копи провозу одного краму чи їдла якого — на утримок замку, діжму-десятину за оренду пивниці, стільки ж на різні ранги: на ратушу чи війтівство, на військо, на лавників і суд, на викітців, погорільців, на сиріт, калік, недужих та старих. А ще ж подорожнім треба щось на зуб дати, викітцям, кобзарям, сліпцям у помочі стати і притулити. А тих зайдисвітів усіляких, лайдаків-мордирців, невігласів-кривдників розвелося, що наказа гетьманового немовби пильнують! Навіть засуви, колоди і скоби на брамах, воротях чи дверях не боронять від них. А ще ж той люд жебрий пливе і плине, що сарана, жерлицями-стернями та дорожньою рінню ноги поколені і збиті, часом і без загортин-вдяганок, без закладинок-плахт, з малятами голими. Плач і зойк, мосьпане, та й тільки!..»