Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Він постановив продовжити свої розвідувальні прогулянки, перечікує наступну хвилю штучних звуків на коридорі, виходить з палати і прокрадається на верхній поверх. Натискає на якусь клямку, обережно просуває в палату ногу і відсахується. У цій кімнаті на нього чекають.
Розташувавшись колом на невисоких стільцях, тут сидить свого роду комісія чи делегація, так він спонтанно спочатку вирішує. Обличчя одразу ж повертаються в його бік і вже не випускають з поля зору. Йому нема як утекти, він відчуває, що його застали на гарячому, тепер він змушений увійти. От вони всі тут, він їх одразу ж упізнає.
Його невелика громадка непомічених ніким, служників, ображених у своїй гідності, переляканих своїм існуванням. Він малював їх, наче б вони були фараонами якимись, князями, достойниками, тільки їхні очі були сповнені суму, а у сплетених у неспокійний клубок пальцях ховалося зніяковіння. Зігнуті, не вільні, і все ж випростані.
Помічник кондитера з Сере з гіпертрофовано великим правим вухом і червоним носовиком, намотаним на ліву руку. Носовик світиться, немов просякнутий кров’ю стяг. Його малолітній колега з хитрим виразом асиметричних очей, паж з ресторану «Максим», грум — коридорний, кухарчук, помічник різника, дівчина, що йде до першого причастя, схожа на маленьку наречену. Сільський дурник, селянська дівчинка, хлопець у синьому, одягнений в біле хлопчик-хорист, церковний служка в червоному, діти зі старечими личками, дівчатка з покаліченими ляльками в руках, тримають їх, немов маленькі крихкі трупики. Малий Шарло з гострим носом, Марсель, учень у синій формі з покірним поглядом, пара обстрижених наголо вихованців, вони, як завжди, плечем до плеча. Він жодного разу не зустрічав під час своїх походів коридорами лікарні жодного пацієнта, а тут, маєш тобі, така різношерста публіка заповнила цю палату.
Дівчинка, яка іде до першого причастя, підібрала білу довгу сукенку своїми маленькими пальчиками, затягненими в рукавички, піднялася з місця й заговорила до нього тоненьким і водночас суворим голоском:
Заходь, будь ласка. Ми знаємо, що ти тут, у лікарні. Тебе вилікували, і це ми знаємо теж. А доктор Бог заборонив тобі малювати, нам розказали. Ходи ближче.
Художник вагається. Діти й підлітки позбавляють його рішучості, він боїться, що вони розпізнали в ньому одного з них або когось, давно залишеного, як він думав, у минулому. Дитину зі Смілович. У дітей появлявся цей особливий, строгий, недовірливий погляд, змусити їх позувати довший час було нелегкою справою, тому він мусив рухатися швидко, переловлювати погляд, несиметричні очі, сплетені руки, скуленість плечей, трохи незарадну і водночас самовпевнену.
Але як вони всі сюди потрапили? Вони захворіли, їх прооперували, за ними хтось тут доглядає, про них хтось піклується? Вони мають напрочуд незмінений вигляд, неймовірно добре збереглися, вони саме такі, якими він малював їх тоді в Сере, Сіврі або Шампіньї.
Тут зібралась строга серйозна комісія з наміром щось йому повідомити. А може то Верховний суд. Може, вони збираються оскаржити його за те, що він мав нахабство вловити їхню вражену гідність і правду їхнього життя? Може, він змушував їх задовго позувати, аж до болю в дитячих кінцівках? Чи, може, він оббрехав їх своєю палітрою? Художник мовчить і чекає, що буде. Час минає, вони далі вимогливо дивляться на нього, немов випробовуючи, а він не каже ані слова. Врешті на підлогу падає дерев'яна лялька, все товариство чує звук, але навіть на секунду не відвертає поглядів від нього на безживну ляльку.
Ми знаємо доктора Бога, — каже раптом маленький кондитер з великим вухом і червоним носовиком. Він мне його в руках, бере то в одну руку, то в другу, махає цим носовиком, ніби хоче відігнати своє зніяковіння.
Ти на нього не надто зважай. Його заповіді не висічені в камені. Роби те, чого не можеш не робити, якщо не можеш нічого іншого зробити.
Художник чудується, тому що згадує погрозливий і рішучий голос доктора Бога, коли той заборонив йому малювати в лікарні. І йшлося зовсім не про бруд і плями від фарб, вимащені пензлі або олійні розводи на білих дверях. Не йшлося і про гігієну та чистоту. Йому не можна було доторкатися надалі до палітри, до пензлів. Полотно перетворювалося на табу.