Остання подорож Сутіна

Він ставить одну ногу, потім іншу, і сам дивується, як легко йому це вдається, якими невагомими здаються йому власні ноги. Він здивовано віддаляється на два-три кроки геть від ліжка, випростаний, не зігнений, тоді рішуче підходить до дверей і тихо їх прочиняє. Висуває голову на коридор, повертає її ліворуч, праворуч. Звуки ще тут. Він вже тримає напоготові якесь пояснення своєї появи, проте в коридорі — нікого, кому він міг би виголосити свою заготовку. Звуки, які нагадують говіркий потік, походять насправді не від видимих людей. Мабуть, їх передавали в коридори через гучномовці, от тільки навіщо? Лікарняні звуки, мирні, без драматизму.

Художник дивується, проте записані звуки не викликають ніякого занепокоєння. Його спокій непорушний. Він ще раз повертає голову ліворуч, тоді праворуч, і вирушає в лівий бік. Він іде повільно, осмислено, бачить себе під час ходи, і більше не відчуває болю, від якого треба було б тікати.

Він доходить до кінця коридору, відриваючи ступні від долівки, не шаркаючи за звичаєм хворих і виснажених. Йому не зустрічається ніхто, ліворуч і праворуч — лише помальовані білою фарбою двері, трохи вигнуті назовні, схожі на товсті холодні дверцята холодильників. Нарешті в самому кінці коридору — вікно. Він визирає назовні, але не наважується відчинити його. Тієї ж миті його прошиває впевненість, що вікно все одно не відчинилося б. Упевненість настільки непохитна, що він навіть не простягає руки, щоб перевірити свій здогад.

Очевидно, зараз ніч, біла ніч. Прожектори, які випромінюють біле, яскраве світло, не спрямовані ні на що конкретне, в усякому разі не видно нічого, що могло б служити об’єктом освітлення. Снопи світла байдуже перехрещуються, зникають у безглузду чорноту тла, це не матовий чорний колір, а армійський сірий, сірий фельдґрау на змазаному видноколі.

Його страшенно дивує одна річ. Падає тихий густий сніг, білі сніжинки прибиває до прожекторів, причому світло від цього не тьмяніє, сніжинки тільки падають на лампи і летять далі вниз, де вже утворився товстий сніговий покров.

Якусь хвилю він стоїть біля вікна і спостерігає за цим спокійним снігопадом, видихає на віконну шибу слово «Мінськ», намагається не втрачати польоту снігових пластівців з поля зору. Його заколисує спокій снігу, він потрапляє в схожий на сніг за своєю безглуздістю стан умиротворення, дивиться на прожектори і пригадує собі фари покійницького буса, які пізнього вечора втупилися в порожній краєвид.

Куди він виїхав уранці? Чи то все ще був той самий день? Він силкується пригадати назву конкретної місцевості, але ніяк не може видобути її з пам’яті. Шато, повторює він, шато, замок. Йому згадується ім’я Жанни д’Арк. А до чого тут воно? Він знає точно тільки одне: тоді було літо, серпень, точно був серпень.