Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Та чоловік наостанок ще каже:
In nomine patris et filii et spiritus sancti.
Amen, — виривається в церковного служки.
А тепер — облиш мене, я зайнятий.
Чоловік бурмоче щось незрозуміле, розхитує своє тіло вперед і назад і от уже говорити з ним далі стає неможливо.
Художник нишком повернувся до своєї білої, як простирадло, палати. Він намагається забути, що не має спогадів. Він їде в покійницькому бусі на операцію до Парижа і пригадує собі білий рай. Він лежить у білій лікарні й пригадує собі поїздку в катафалку з Шинона до столиці болю. Коли і що йому ввижається у снах? У сні він стрясає головою. То значить маленькі змовники, як і він, живуть у цій білій лікарні? Все це видається йому таким немислимим, що він відвертається до сніжно-білої стіни.
Тепер він знову бачить їх перед собою. Матір і дитину, яких він намалював 1942 року, року наймасштабніших депортацій. То одна з його останніх картин, він намалював її в Шампіньї-сюр-Вед. Обидві голови так близько одна до одної, що ближче вже неможливо, вони майже зливаються, проте в цій близькості міститься неймовірна напруга, яка їх розриває. Погляд матері відвернений убік до брунатно-брудної підлоги. Довкруг її очей не кола втоми, звідти до глядача промовляє остаточна втрата будь-якої перспективи. Насамперед ліве око зачорнила біда, воно буквально потопає в кольорі нещастя.
Проте центром картини є погляд маленької дівчинки, у цьому погляді стільки життя, очі злегка повернені вгору, вивертаються від нещастя, мабуть, тікають у майбутнє, яке для дитини так чи так називатиметься іншим словом. Існує тільки Тепер і майже незбагненне бажання жити. Очі тріпочуть від радості, дивитися — ось де задоволення. Дівчинка не витримує довгого сидіння на колінах матері. Теперішнє — важке, як свинець, можна роздивитися тільки одне плече матері, інше її плече вже опустилося, його згасила катастрофа. А плечі дівчинки аж роздуває від щастя, від гучного бажання жити на шерехатому полотні нужди.
Прийде колись час, і справжня дівчинка прибере поставу згорьованої матері. В обох обличчях — два періоди життя, і одне обов’язково перетвориться на інше. На передньому плані картини домінують товсті коричневі панчохи матері. Чи висловлювали колись панчохи стільки всього про бідність, як ця темно-коричнева подвійна нужда? Та ж саме життя — то пара тісних коричневих панчіх. Ліва ніжка стільця стоїть так криво, що ця така різна пара, яка от-от злиється воєдино, обов’язково зірветься наступної миті в прірву. І чому саме тепер він пригадує собі слово «яма»? Чорна-чорна тінь ліворуч є абсолютним виявом нескінченності. А тут стіни взагалі є? Навряд, це приміщення — то величезний розплідник нужди, в якому немає ніяких меблів.
Але блакить одягу обох натурниць! Дві напхані мотлохом таємні шухлядки, наповнені небесною синню. На шкірі обох лежить шматочок світлої обітниці щастя. Тільки в образі матері її погляд, постава і панчохи торфяного кольору нівелюють цю обітницю. Заперечення тільки підсилює облямівка білих рюш спідньої сорочки. А в маленької дівчинки — блакитне є оболонкою розстрибаного теперішнього. І буде ним доти, доки вона в це віритиме. Трішечки цієї блакитної обітниці грайливо пригорнулося до очей дівчинки. Хто зна, можливо маленька блакитна дівчинка побачить одного дня більше щастя. Тільки про це ніде не пише.
Художник неспокійно крутиться у своїх білих простирадлах. Ні, не щастя. Тільки не треба про непоказне щастя. Щастя не є його темою. Краще поговорімо про молоко. Кольором майбутнього є колір молока.
Мадмуазель Ґард і непоказне щастя
І от він лежить у своєму сліпучо-білому ліжкові й справді думає про слово «щастя», яке, як видається, почувається зовсім чужим у його житті. Справді про це слово? Невже без нього ніяк? Може про якесь схоже, проте схожого не існує. Вважатися найнещаснішим художником Монпарнасу — то було солідною захисною ширмою. Адже аура нещастя оберігає людей від настирливості світу. Нещасливця великодушно залишають у спокої. Він недоторканний, розумієте, про що я? Це прекрасне упередження, як і надто сильний тілесний запах, захищало його. Ах, нещасний Сутін! Весь Монпарнас скрушно зітхає. Жахливе дитинство, неймовірна нужда, руйнівна ненависть до власних картин, вбивчі шлункові виразки, несміливість, яка з ним зрослася, цілковита загубленість. І от врешті до нього дібралися окупанти та їхні пособники. Уявіть собі, захований у катафалку!
Або ж він на шкалі нужди був передостаннім, як завжди: десятим з одинадцяти. Художник безнадійного людства, казали вони, принижених і зневажених, казали вони, голоду, казали, замучених тварин. Розіп'яті індички, підвішені за ноги зайці, вже оббіловані або підготовлені до білування — то все він сам, казали вони. Імовірно, вони взагалі вважали його облитою кров’ю воловою тушею.