Остання подорож Сутіна

А йому можна довіряти? Нам треба бути з ним обережним.

Чому він це робить? А він взагалі щось робить? Я вже кілька тижнів його не бачив. Він десь переховується.

А тоді лунає тоненький тремтячий голосок Шарло, який цього разу звучить рішуче і докірливо, тільки початку художник не розчув:

При цьому нестерпному надмірові… потенційного болю і страждань? Якщо він всевідаючий, то знає і про це, про всіх, кому знайомий біль, біль, що змушує їх умовкати, кричати. Якби він був всемогутнім, то з такою ж легкістю міг би створити життя без жодного болю. Так було б значно краще. І він би саме так і зробив, якби був добрим. А він працює на руку мучителям, це ж він подарував їм безліч можливостей для коєння їхніх чорних справ. Подумайте тільки про всі ті ніжні слизові оболонки, про барабанні перетинки, нігтеві ложа, пипки грудей, шовковисті мошонки, про всю цю чутливу шкіру, яка творить оболонку людини. Це суцільні ворота для вслизання болю. Вони там у катівнях підвалів на вулиці Лорістон щодня торжествують, що він так надійно їх підтримує. Він щедро обдарував ґестапо. Це ж він ставив на програвач Клаусові Альтманові, ліонському різникові, платівки з музикою Бетховена.

А тепер, здається, говорив один з вихованців у синьому. Він, мабуть, піднявся зі свого місця, тому що його виступові передувала увертюра відсування стільця.

У Творця всього точно має бути патент. Якщо не він створив біль, то чому він в принципі його допускає? А ви подумали про страждання тварин, про скотобойні, про раптову задушливу тісняву, жахливий страх гострого леза й сокири, хрускіт кісток, оббіловану шкіру, пошматовану шерсть? Від усього цього йому мало б стати дуже страшно, він мав би закричати, виблювати від огиди. Або щонайменше заніміти від усіх жахіть. Що він, зрештою, уже цілу вічність і робить. Можливо, він соромиться.

Червоний церковний служка прокашлюється, немов збирається заспівати якусь різдвяну колядку:

Є такі, що вважають, начебто нам потрібна певна доля страждань, щоб змогти оцінити час без страждань або щастя…

Шарло перебиває його:

Але ж нам зовсім не потрібно стільки, скільки ми маємо. Ми тут припасли на всі часи.

Хтось з малих змовників товче кулачком по столу:

То що, знову від однієї зали до іншої ходять ці вимазувані щастя? Роблять милосердні ін'єкції, що мають тебе заспокоїти, напихають тобі у вуха і в ніс вату, намочену в якійсь рідині, затикають тобі рота лагідними аргументами і заспокійливими пісеньками. Годують тебе життям, яке в тебе нібито розпочнеться після операції.

Учень кухаря відмахується, художникові навіть здається, що він бачить цей зневажливий жест крізь двері:

Набагато краще буде припустити, що ніякого доктора Бога взагалі не існує. А якщо навіть й існує, то це бездумний халтурник, безголовий партач і різун, який постійно ріжеться своїм скальпелем, і тепер ріжеться. Насильницька халтура оперованого всесвіту, уколи зірок, безодня чорних дір. Повірте мені, немає нічого кращого, ніж дивитися в небо і помирати без благословення. Вже як помирати, то саме так. Пан — або пропав. Померти на самоті і без благословення, загублено й покинуто. Не очікувати милості й того, що настане після смерті, означає найкращу зі свобод. Розпізнавання всеохопної безнадійної невиліковності дарує єдину можливість продовження життя. Безпардонно, докторе Бог. Буде саме так, і не інакше. Я люблю цю білу лікарню, вона прекрасна, понад усі очікування, навіть мріяти про таку не міг. Невтішний рай. Тож допоможімо художникові.