Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Смерть, що вигравала всіма кольорами, вибрала його своїм свідком. Смерть не бажає собі непоміченої смерті. Смерть — то тріумф, і яке ж розкішне у неї оперення! Курка з синьою шиєю, темні плямки куріпок. Смерть була вимоглива, їй хотілося, щоб її намалювали кольоровою. Нещастя, ну так, але в заплутаному, захеканому торжестві сітківки ока. Вони його не помітили. Він був невидимим. І хотів таким залишатися.
Андре, супутниця планети Монпарнас, яка теж малювала, була єдиною, що наважилася просто з мосту запитати його дзвінким голосом:
Сутін, Ви були дуже нещасні?
Питання спантеличило його, спочатку він його взагалі не зрозумів. Але і в покійницькому бусі й на простирадлах білого раю він пам’ятає свою відповідь: Ні! Я завжди був щасливою людиною!
Вона стверджує, що коли він це казав, його лице випромінювало горду радість.
У своїх спогадах він шукає виразного щастя. Чи щастя виразне чи непоказне — то все одне і те ж. Але воно було, воно залишило свої сліди. Ось що найважливіше. Йому вдалося вирватися зі Смілович, прибути до освітленого гасовими ліхтарями Вільна, доїхати до сяючої столиці світового мистецтва. Десять років оселедців, гнилої капусти і нестерпного голоду. А тоді поява бога фармації Барнза, хто б колись міг таке уявити, заможність, зіграна так правдиво, що в неї навіть можна було повірити, ексклюзивна суміш злиденно-розкішного життя клошара і буржуа, капелюхи від Берклі, водій Данероль, літо у Білій віллі Зборовського і в Леве у Кастенів, ця пара з таким нетерпінням очікувала кожної його нової картини, платила по-королівськи в той час, коли Збо Велика депресія 1929 року привела до банкрутства.
Вони шаліли за його картинами, забирали їх у свій розкішний будинок у Леве, вшановували їх, як найдорожчих гостей. Його збуджувало мовчазне, самозречене очікування Кастенів. Здавалося, весь світ чекає його картин. Чекає непоказного щастя. А він вдавав, немов сумнівається, чи буде ще колись спроможний створити нову картину. Щоразу він проводив кінцевий мазок пензлем востаннє. Йому подобалося ламати цю буржуазну комедію. Влітку він жив там, пригорнений до грудей ненаситної французької буржуазії, за якою з цікавістю спостерігав і вважав такою милою з усіма її неврозами і ритуалами. Салон, біла музика Еріка Саті, дзвін келихів із шампанським. На фортепіано так і залишилася висіти парасоля, яку Саті забув тут 1924 року.
Вечерю подано!
Він що, справді почув цю фразу в покійницькому бусі? Його чемно запрошують до столу, він одягнений у справжній костюм, але навіть якби він був у своїй заляпаній фарбами робі, він відчував би, що його поважають і йому раді. Ех, бачили би Сміловичі весь цей цирк! На нього тільки обслуга зиркає з недовірою, коли він береться когось з них малювати. А саме вони цікавлять його найбільше. Кухарка, слуга. Тут нічого не нагадує йому дитинства, повністю витіснене французьким літом.
Генрі Міллер пише: Сутін тепер не такий непогамовний, він навіть малює живих тварин! Крові вже немає, залишилася меланхолія.
А ще жінки, які читають лежачи на траві, не в змозі відірватися від книжки, вчитуються широко розплющеними очима в сторінки. Розхитаний Шартрський собор. Нарешті він на місці, світло краєвиду взяло його в свої обійми і м’яко скуйовдило. Землетрус у Сере призупинено.
Та він ані на секунду не забуває, де він, ще нетерпляче хапає газети, щоб зрозуміти, які саме книжки спалюють у сусідній країні, про які картини кажуть, що то звиродніле мистецтво, яка саме війна видніється на горизонті. На кольорову смерть ще треба буде почекати. А тепер він малює навіть живих тварин. А ще Шарло, якому він подарував палітру. Загублених дітей Сіврі та Шампіньї, маленькі метеорити, що впали з космосу.
Тож коли накочуються окупанти, його непоказним щастям стає невидимість під синім капелюхом. І те, що штамп, поставлений на його фотографію, трохи з'їхав. Тож нікому не видно зірки на лівому боці його грудей. Він не пішов у пастку зимового велодрому. Вони його шукають, а його нема. То було лиш непоказне щастя щезання. А ще — щастя фальшивих документів.
Залишилася виразка шлунка, біль затикав рот щастю, яке завжди з'являлося нізвідки. Він боявся, що стане іншим, що уже став іншим. Давня рана мусить залишатися незагоєною. Коли вона зарубцюється, його талант задихнеться. Бідність, голод і потворність — прекрасні можливості. Просто краса нецікава, від неї у нього випадає з рук пензель. Всі ці красуні Модільяні, та він їх бачити не може. Ще хіба їхні тіла слабко світять, немов паперові ліхтарики. Проте краса гасить світло.