Остання подорож Сутіна

Та ніч тільки розпочинається. У 1936 році доктор Бардамю пише ще один транш свого отруєного життя: «Смерть в кредит». Так, він розбиває життя і текст на частини, обхідні шляхи йому миліші. Художник одразу ж упізнає доктора Детуша, який тепер пише. Так, це він, той самий, тільки ім’я інакше. Він би ніколи не зміг забути цього обличчя.

Він часто бачить доктора Бардамю у снах, бачить, як той женеться за ним вулицями Кліші. Тепер він перетворився на озлобленого гнома, в руках якого шарудять жовчні аркуші паперу, в яких він описує цього закривавленого пацієнта і йому подібних як паразитів, покидьків, душогубців Європи. Ці аркуші — це його нашумілі памфлети, в лівій руці: «Дрібниці для побоїща», а в правій: «Школа трупів». Доктор верещить, його голос зривається, недаремно він є другом і шанувальником відомого клоуна з вусиками: Винищити, струїти всю цю пацючу нечисть, витоптати цих виблядків. І щоб жодного не залишилося, чуєте? Жодного не залишайте, чуєте, ви… кричить доктор-убивця, який тоді в Кліші підібрав художника і надав йому медичну допомогу.

І бажання доктора Бардамю здійснюється. У травні 1940 року до Франції приходять окупанти, щоб взятися за виблагану ним чистку. Вони вражені, як нетерпляче цей жовчний тип чекає на них. Бардамю постановив собі перевершити навіть найбільш вишколеного з окупантів, присоромлює не одного з них, запідозривши в недостатній ревності, і в результаті помирає навіть не в Зіґмарінґені, а затишно в своєму ліжкові в Медоні. Якщо б тіло доктора Бардамю віддали на розтин, патологоанатоми були б вражені кількістю отрути, яка виділилася б із трупа. Стільки жовчі не міститься ні в кому з живих істот. Вона тече й тече. Згодом його фанати жадібно висмоктуватимуть ядучий сік з отворів, залишених після літературного розтину, зроблять його своїм невситимим святим, питимуть невиразно белькочучи його паскудну євангелію зі слизу й ненависті. У цієї горлянки, що горлала про масакри, знайшлося чимало чудових адептів.

Художник виразно чує, як за чорним катафалком біжить щодуху доктор Бардамю, він важко дихає, він мчить з усіх сил за катафалком, що повільно їде дорогою. Він вже майже наздогнав машину, гатить кулаком по задньому склі, притискає обличчя до вікна, шукаючи за художником, який з жахом упізнає доктора.

Бидло! — кричить доктор Бардамю. — Покидьок! Пацюк!

І знову б’є кулаком по чорній блясі машини. Чи він — один з тих вікінгів, один з тієї вовчої зграї, що вже нападала на художника в цьому катафалку? Пацієнт чітко бачить лікаря-вовкулаку, який наближається до машини, обидва крила машини стали раптом прозорими, можна навіть відчути отруйний подих задиханого доктора.

Санітарно-гігієнічна служба!

Художник впевнений, що виразно почув це слово з-за дверей. Він смикається, немов хоче підвестися зі своїх металевих нош, але знову відразу ж опускається назад, втуплюється в стіну, скручується у зболений ембріон. За вікном пропливають злиденні картопляні поля зі зграями вороння, раптом хтось кладе на чоло художника долоню.