Таємниче полум'я цариці Лоани

Врешті, справжні нечіткі проблиски мого власного «я» з’явилися лише з третьої коробки. Найперше — випуски «Радіокур’єра», датовані 1947— 1948 роками, де я зауважив кілька покреслених програмок з примітками. Позначки були зроблені, поза всяким сумнівом, моєю власного рукою, тож тепер я знав, що саме мені хотілося тоді слухати. Здебільшого, якщо не зважати на кілька нічних програм, де читалася поезія, вони стосувалися камерної та інструментальної музики. Між передачами були невеличкі заставки: рано-вранці, по обіді та пізно вночі. Три етюди, ноктюрн, а як пощастить, ще й ціла соната. Речі виключно для запеклих шанувальників, і ставили їх у найменш рейтингові години. Тож повернувшись додому після евакуації, я нетерпляче чекав цих передач, повільно набуваючи у цьому непереборної потреби. Я вмикав радіо тихо-тихо, щоб не розбудити родину, й приклеювався вухом до динаміка. У діда були кілька пластинок класичної музики, але, може, він купив їх пізніше, саме задля того, щоб підтримати моє нове захоплення? Спершу я потай, як шпигун, силкувався вловити слушну нагоду й послухати улюблену музику. Бозна-скільки разів я кипів від люті, коли, прошмигнувши на кухню послухати очікувані кілька днів мелодії, розумів, що всі мої чекання пішли коту під хвіст, бо хтось уже човгає там своїми черевиками, чи плещуть язиками патякали-торговці, або ж жінки прибирають чи розкачують тісто для пасти.

Найретельніше у програмці я виділяв Шопена. Я пішов до дідового кабінету, узяв пластинки й, увімкнувши грамофон і панельку свого радіоприймача, востаннє пішов шляхом пошуку себе. Розпочавши із Сонати сі-бемоль мінор, опусу № 35.

Під «Радіокур’єром» лежала кіпа моїх ліцейських зошитів за 1947— 1950 роки. Виявляється, у мене був просто фантастичний викладач філософії, бо більшу частину того, що знаю зараз, я дізнався саме з його конспектів. Крім того, я знайшов малюнки, карикатури, дотепи, якими жартував з однокласниками, світлини всього класу, котрі знімають у кінці навчального року. Увесь клас стояв у три-чотири ряди, а в самісінькому центрі стояли вчителі. Всі ці обличчя були для мене зовсім чужими, я навіть насилу міг упізнати самого себе. Шукав радше за методом від супротивного, відчайдушно чіпляючись за останні пасемця чубчика Чуффеттіно.

Укупі із шкільними зошитами лежали й інші, зокрема один починався 1948 роком. Упродовж того, як я гортав сторінки, я зауважував, як змінюється мій почерк. Певно, у ньому були й тексти за три наступні роки. У зошиті були вірші.

Така гидка писанина могла належати лише моєму перу. Жовторотість, юнацькі вугрі. Гадаю, у шістнадцять усі пишуть вірші. Це така проміжна фаза між юністю і дорослим віком. Не знаю, де я начитався про те, що загалом усі поети поділяються на дві категорії: поети прекрасні — ті, які у певний момент свого життя спалюють увесь свій бридкий доробок та йдуть продавати гвинтівки в Африку[201]; і погані — ті, що публікують свої творіння, штампуючи їх до скону віку.

Звісно, може, я надто прискіпливий, але все ж таки мої вірші були поганими. Не паскудними чи гидкими, коли автора можна вважати генієм-провокатором, а патетично-посередніми. Чи варто було повертатись до Солари, аби виявити, що я був плетуном-нездарою? Але принаймні хоч один привід для того, щоб пишатися собою, я мав: у мене хоча б стало кебети скласти всі ці почвари у коробку, знести до каплички із замурованим входом і поринути у збирання чужих творінь. Мабуть, коли мені вже стукнуло майже вісімнадцять, я був дивовижно проникливим і критично-непідкупним.