Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
— Гадаю, не лише покійний старий пан, ваш дід, роками не зводив з Мерло очей. Багацько, ма’ть, було бажаючих залити йому не одну пляшечку в горлянку, і повірте, після такого нікому більше не закортить перейматися політикою.
То ось яким був насправді дідусь. Ця історія пояснює і покреслені статті, і дослухання до хвиль лондонського радіо. І очікування, коли «все розвернеться».
Я знайшов ще одну газету, датовану 27 липня. Святкувалося повалення режиму, а на шпальті було надруковане спільне, сповнене радості привітання від Демократично-християнської партії, Партії дій, Комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії робітничої єдності і Ліберальної партії. Якщо я бачив це привітання раніше, а я бачив його поза всіляким сумнівом, то мав би зрозуміти, що позаяк вони спромоглися не заскніти і вижити, то, значить, ці рухи існували і за часів Муссоліні, тільки ховалися десь у підпіллі. Можливо, саме так я почав усвідомлювати, що таке демократія.
Серед іншого дід зберіг і сторінку з «Республіки Сало», що звалася «Народ Александрії» (оце несподіванка, навіть Езра Паунд[196] надряпав кілька рядків!). Видання рясніло злими карикатурами на короля, адже фашисти зненавиділи його не лише за те, що наказав ув’язнити Муссоліні і підписав перемир’я з союзниками, а що й тікав на південь і став до лав ненависних англо-американців. Ті ж таки карикатури нападали й на сина короля Умберто, що був наступником трону. Обоє родичів завжди пускалися навтьоки, здіймаючи за собою чималу хмарину пилу. Король на малюнках був малесенький, як карлик, а принц навпаки — довгий, як жердина. Звали їх не інакше як Прудконогий Коротун та Ельф-Потомок.
Паола казала, що я завжди дотримувався республіканських поглядів, і сприяли тому саме фашисти, що посадили нашого короля на трон Ефіопії. Як то кажуть, незбагненні шляхи Господні...
Я спитав Амалію, чи розповідав потім дід мені про приключку з олією.
— Аякже, наступного ж ранку, — відповіла вона, — щойно ви розплющили оченята, він уже сидів на постелі й розповідав, показуючи пляшечку. Був такий задоволений собою.
— А я що?
— А ви, пане Ямбо, й зараз перед моїми очима: плескали у долоньки і кричали: «Молодець, дідусю, ти крутіший за Ґудона».
— Ґудона? А це хто такий?
— Та звідки ж мені те знати? Але я чую ваш крик, ніби то було вчора.
Певна річ, ніякий то був не Ґудон, а Ґордон. Я бачив у дідовій помсті втілення бунту Гордона проти Мінґа, лихого тирана країни Монґо.
13. Бліда панянко
Я поринув у дідову пригоду з таким самим захватом, як читач поринає в історії з коміксів. Але в моєму «капличному» зібранні між серединою 1943-го і кінцем війни не було жодного випуску за цей відрізок часу, лише ті, що в 1945-му принесли з собою визволителі. Невідомо, чи то з середини сорок третього і аж до середини сорок п’ятого коміксів більше не випускали, чи то вони просто не доходили до Солари. А можливо, що після 8 вересня 1943-го я поринув у таку фантастичну круговерть, де мене зустрічали партизани, чорнобригадники, що приходили просто до нашої оселі, з’явились підпільні плакати, й усі ці події геть перевершили мої враження від коміксів. Може, саме у той час я став почуватися завеликим для дитячої літератури і став читати більш зрілі твори, як-от «Граф Монте-Крісто» чи «Три мушкетери».
Хай там як, але аж дотепер я не віднайшов у Соларі нічого, що міг би вважати моїм і лише моїм особистим. Я знайшов лише те, що колись читав. Так само, як і мільйони інших людей. Ось до чого зводилися всі мої розкопки: окрім історії про некрихку склянку і милої оповідки про дідову помсту (але дідову, а не мою), я не пережив нічого з власного дитинства. Я пережив дитинство цілого покоління.
Дотепер про більш-менш значущі речі я дізнавався лише з пісень. Тож я попростував до студії і знову ввімкнув свій програвач, обираючи пластинки безсистемно, навмання. Перша пісня, яка залунала з мого приймача, знову була про веселі безглуздя, що супроводжували бомбування:
А от наступна була, безсумнівно, давнішою і надзвичайно сльозогінною, гадаю, під неї ще моя матуся ридма ридала:
А що ж я? Мої комікси підказували, що одкровення статі до мене на той час уже явилося. А як щодо кохання? Чи Паола була найпершою жінкою в моєму житті?
Мені видалося дивним, що у капличці не збереглося жодного свідчення мого життя між тринадцятим і вісімнадцятим роком. Принаймні у ті п’ять років, що передували нещастю, я регулярно навідувався додому.
Раптом мені спало на гадку, що я недавно бачив ще три коробки. Вони стояли не на полицях, а за вівтарем. Я не надав їм великого значення перше, адже вважав, що то чергові барвисті свідчення мого різнобічного захоплення колекціонуванням. Але, можливо, й там знайдеться дещо, варте того, щоб зайве понишпорити.
Перша коробка була ущерть повна моїх дитячих фоток. Ох, зараз як накриє мене одкровеннями — та де там! Розмріявся! Я лише відчув глибоко набожне зворушення. Позаяк мені вже показували кілька світлин у лікарні, а пізніше я вже тут побачив фото діда у студії, я враз признав своїх, навіть упізнавав їх у різному віці: не надто довіряючи фасону суконь, я визначав, де вони замолоду, а де вже трохи старші, зважаючи на довжину материної спідниці. Оте дитя у капелюшку від сонця, що чіпляється до слимака на камені, — то, певно, моя персона, а ота дівчинка, що поважно тримає мене за руку, — це, без сумніву, Адуся. Ми з Адою обоє були, як білі янголятка: для мене те вбрання було майже як фрак, а для неї — як сукня нареченої у день першого причастя чи конфірмації; а ось я, другий праворуч, стою у лавах молодих «баліллійців», міцно притиснувши рушницю до грудей; і знову я — вже трохи подорослішавши, позую пліч-о-пліч з чорношкірим американським солдатом, що посміхається на всі шістдесят чотири зуба. Можливо, це перший з армії визволителів, якого я зустрів: от і увічнив себе поряд із ним уже опісля 25 квітня.
І лише одна-однісінька світлина справді мене зворушила: це було збільшене миттєве фото. Я відразу це зауважив, бо світлина була розфокусована. Маленький хлопчик стояв нахилившись, дещо розгублено, у той час як крихітна дівчинка, обвивши його шию руками і піднявшись навшпиньки у білесеньких черевичках, цілувала хлопчину в щічку. То батьки захопили нас зненацька, коли, втомившись від тривалого позування, Ада вирішила подарувати мені свій сестринський вияв любові.
196
Езра Луміс Паунд (1885—1972) — видатний американський поет, з 1920-х років мешкав у Італії. Був прихильником Муссоліні, оспівував фашизм у своїх творах. В 1945 році Паунд опинився в таборі для військовополонених, в 1948-му — відправлений до Вашингтона і відданий під суд за пропаганду фашизму. Однак був визнаний недієздатним і поміщений в психіатричний госпіталь, де перебував десять років.