Контрольний укол

А Вадиму подобалося різати, колупатися в рані, в крові, в гноєві. Він йшов у медицину заради хірургії, знаючи, що це грошова робота. За операції люди платитимуть. Ось тому Вадим Миколайович вирішив стати лікарем.

Життя з бабусею обтяжувало студента. Йому хотілося вольниці, роздолля — життєвого і матеріального. Але Софія Сергіївна своєю присутністю мимоволі стримувала його поривання. Коли він інколи приводив своїх однокурсників до себе, стара жінка бувала невдоволена галасом, метушнею і потім дорікала онукові. Вадим бачив, як хоч і важко, але привільно живеться його товаришам окремо від батьків. Хто був студентом і не жив у гуртожитку, той не пізнав сповна особливостей того життя. Але йому, як місцевому мешканцю, цього не дозволялося.

— Ось я скоро помру, — говорила старенька, — і все дістанеться тобі. Тоді вже живи, як хочеш.

Вадим і сам це розумів. Бабуся хворіла, стогнала, але… не вмирала. Ну не добивати ж її! Хоча така думка інколи приходила йому в голову, але він лякався її і гнав геть від себе. Проте у цьому були і позитивні аспекти. Софія Сергіївна наводила скрізь лад, годувала його. Вадим отримував стипендію та й трохи підробляв. Одружуватися він не збирався, хоча бабуся відкрито й натякала йому, що їй уже важко вести господарство. Після закінчення інституту його призначили хірургом в районну лікарню, але він зумів добитися дозволу залишитися в місті, мотивуючи це тим, що його самотня старезна бабуся — учасниця війни і потребує постійного догляду. Проте працювати хірургом у нього не задалося. Чи то у нього була важка рука, чи дуже вже затягнулася смуга невдач, але він провів серію невдалих операцій, які закінчилися смертю пацієнтів. До того ж з'ясувалося, що Вадим Миколайович вимагав наперед гроші у родичів хворих. Надійшла скарга в Міністерство охорони здоров'я. Її довго й принизливо розглядали. До суду справа не дійшла, але з хірургії йому довелося піти. Він влаштувався медстатистом, потім перекваліфікувався на терапевта.