Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— От дурний! — і сплеснула в долоні. — Але якщо кажеш, що це є мука, то я спечу тобі з неї коржик.
Принесла корито і замісила тісто.
А вранці Гаврило зібрався у дорогу. Взяв тайстрину з попеловим коржиком і пішов шукати гараздів.
Йде, йде — й захотів їсти. Відламав трохи коржика і підніс до рота. Коли торкнувся ним до вуст, кусень став білий-білий, як весільний калач. А смачний! Гаврило їв і не міг наїстися.
— Ади, гейби помазаний медом! А жінка мене дурнем обізвала!
Напився водички, відпочив — і далі. Дістався до міста. Там було немало таких бідаків, що дивилися на світ голодними очима і чекали, аби пан покликав на якусь роботу. Гаврило разом з ними заночував просто на майдані.
Уранці сунув руку в тайстру, відламав коржика і їсть.
Бідаки з усіх кінців майдану потяглися до нього. Чоловік дав кожному по доброму шматку, але коржик був цілий-цілісінький.
Довго блукав чоловік по чужих краях. Роботу навіть не зачепив пальцем. Попеловий коржик був йому за їжу. Та зносився одяг. Обідраним і змученим повернувся бідняк у село. Йде вулицею — глип, а перед ним багач.
— Ну, доробився у світах?
— Усюди біда!
– І як це ти з голоду не вмер?
— А так і так, — каже чоловік. — Жінка спекла коржик із муки, що ви мені дали за рік роботи. Я два роки їв того коржика, ще й людей голодних годував, а він, йдіть, цілісінький у тайстрі.
Багач роззявив рота:
— Скільки живу — отакого не видів, щоб їли коржа з попелу. Ану, дай покуштувати…
Бідняк дав йому кавалок. Багач понюхав — здивувався: запахло калачем. А як з'їв той кусень, облизався і побіг додому.
— Жінко! — крикнув, задиханий. — Вибери попіл із печі і наліпи з нього калачів. Повезу до міста продавати!
Напекла багачка повненьке корито попелових калачів, накрила рушником. Багач не втерпів — відламав шматок, аби посмакувати. Але калач до горла не ліз, рот був набитий глиною. Захланний багачисько таки жував і лигав, аби жінка не лаяла, що дурно наробилася.
А на ранок віддав Богу душу.
І казці кінець.
Попівський наймит
В одній слободі жив піп. От пішов він на базар наймати робітника. Довго ходив по базару, коли це стрічає одного чоловіка та й питає:
— Чи ти наймешся до мене в робітники, на рік?
— Наймусь.
— А скільки ти візьмеш?
— Та я візьму недорого: двадцять карбованців. Але тільки з таким договором, щоб один на другого не сердився і не лаявся. А який із нас розсердиться, то тому одрубать голову.
— Чи так, то й так, — каже піп.
Дає робітникові карбованця завдатку і говорить:
— Я тут ще походжу та дещо куплю, а ти йди до мене прямо додому.
От живуть вони тиждень, другий. Дивиться піп, не робить його робітник свого діла як слід. Що йому робить? Просьби не слухає, а лаять не можна. Піп і каже попаді:
— Давай пошлемо свого робітника в ліс по дрова, там його звірюки з'їдять. Дамо йому поганих волів, щоб не шкода було, як і їх з'їдять звірі.
Прийшов піп до робітника та й каже йому:
— Запрягай отих сіреньких волів та їдь у ліс по дрова.
А робітник не був роззявою, він чув усю балачку попа з попадею та взяв дістав собі пуд прядива, бочку смоли, зробив собі батіг, причепив його до пужална, поклав на віз, запріг волів та й поїхав у ліс по дрова. Заїхав аж на середину лісу і давай рубать дрова. Коли це приходять два ведмеді і заходились ловить волів та їсти. Робітник і каже їм:
– Їжте, їжте, будете ви самі того воза тягти.
Нарубав дров, наклав на віз їх так багацько, що ті воли, яких ведмеді поїли, і з місця б не зворухнули. Тоді взяв половив тих ведмедів, запріг їх у віз, а сам виліз на воза та й поганяє їх батогом.
Приїхав додому, а піп як побачить, що робітник їде ведмедями, то мало не сказився. Робітник випріг своїх «воликів», пустив їх у загін, а сам пішов у хату обідати. Як пішли ж ті «волики» душить та їсти усю скотину, так на ранок остались у загоні тільки одні маслачки.
Посилає піп оп'ять свого робітника до поміщика за грошима, а на думці собі, що там його розірвуть злі собаки. Аж ні, цього робітника сплоха не одуриш. Він запріг своїх «волів», взяв батіг і поїхав править грошей, цілу мірку. Приїжджає до пана в двір, а собаки його й напали. Він їх усіх взяв та й повбивав своїм батогом. Заходить до пана в хату та й каже йому:
— Давай, пане, попові гроші.
— Які? — каже пан.
— Та я ж не знаю. Мене послано, так давай, а то тут тобі й смерть.
— Скільки ж тобі грошей?
Злякавсь пан, одміряв мірку грошей і оддав. Робітник узяв гроші та й поїхав додому. Приїжджає, а піп стоїть біля воріт сам не свій, ворота одчиняє і головою киває, на думці собі: оце чиста халепа з таким робітником.