Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
— Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.
— Ну, ходи, буду тебе вести.
Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:
— Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.
І залишив його.
Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони — це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:
— Чи знаєте, що нового в місті? — каже перший ворон. — Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.
— Бачите! — озвався другий ворон. — Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.
Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.
— А знаєте ще новину? — озвався третій ворон. — Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був — кривий, безрукий, сліпий — від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.
Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:
— Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!
Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.
А там — великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.
Правда зголосився до царя.
— Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! — каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.
Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.
Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.
Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:
— Правдо, як ти став таким багатим?
— Сказав би тобі, та шкодую — ти мій брат.
— Не шкодуй мене, скажи!
— Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.
— Та коли так, я тебе й не звідаю…
Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.
Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.
— Що нового? — питає один.
— Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.
— Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! — каже другий ворон.
І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.
— Ага, ти тут, голубчику! — крикнули ворони. — Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!
Прив'язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»
Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.
Про багача і наймитів
В одного багатого було два наймити. Роблять ото вони, як воли, а їсти — хліб сухий та вода. А хазяїн ще й лається:
— Що вам треба, я ж не ївши лягаю.
Але наймити спостерегли: як тільки полягають спать (а спали вони долі на соломі), то згодом хазяїн устає, сідає, їсть — уплітає сало, булку. А багатій той був дуже богомільний.
От і нарадилися наймити: темної ночі провчити багатія.
Тільки-но полягали, ще й не поснули, устав хазяїн, сів — жере, аж чавка. У кутку цебро стояло, де картопля товклася свиням, і така товкачка здорова. Устав тихо один з наймитів, узяв товкачку, як упече його по голові, так і полетів той під стіл. Швидко товкачку в цебро і ліг. Такий крик знявся! Засвітили. Звели хазяїна. Він ледве на ногах тримається.
— Що, як, хто?
А наймит:
— Ну, так і є. Мабуть, ви їли?
— А хіба що? — пита хазяїн.
— А що ж, не знаєте? їсти потемному не можна. Потемок ото і почастував вас. Він ще і вб'є вас колись.
Перестав багатій їсти один. Почав їсти разом з усіма. І наймитам покращала їжа.