Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.
Я поплентав назад до сумовитого музею А. Л. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.
На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.
Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.
Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.
— Крамлі?
— Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?
— Здається, я натрапив на самого вбивцю!
Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав слухавку на стіл, видер із голови жмут волосся, а тоді знов узяв слухавку.
— Джон Вілкес Гопвуд, — сказав я.
— Ви забуваєте, — відказав полісмен, — що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів — немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!
— А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?
То була остання крапля.
Офіцер Поп грюкнув слухавкою.
Коли я вийшов із будки, надворі сіявся дощ.
І майже одразу задзвонив телефон, так наче знав, що я ще не встиг відійти. Я вхопив слухавку й чомусь заволав:
— Пег?
Та почув тільки шелест дощу й чийсь далекий тихий подих.
Більше ніколи не підійду до телефону, подумав я. А в слухавку закричав:
— Сучий син! Іди, хапай мене, мерзотнику!
І повісив слухавку.
Боже, а що, як він почув і справді з’явиться до мене?
Який же я ідіот!
І тут телефон задзвонив знову.
Я повинен був відповісти, може, вибачитися перед тим далеким подихом, сказати, щоб не брав до уваги моїх грубощів.
Я зняв слухавку.
І почув голос згорьованої жінки, що була за дев’ять миль від мене, у Лос-Анджелесі.
Фанні.
Вона плакала.
— Фанні, о Боже, це ви?
— Та я, ох, я, Господи спаси мене й помилуй, — запихкала, засопла, захлипала вона. — Поки злізла вниз, трохи не вмерла. Не спускалася сходами з тридцять п’ятого року. Де ти пропав? Усе валиться. Кінець світу. Всі загинули. Чому ти не сказав мені? О Боже, Боже, який жах! Ти можеш приїхати? Джиммі, Сем, П’єтро… — тужно промовляла вона, і тягар моєї вини притискав мене до стінки телефонної кабіни. — П’єтро, Джиммі, Сем… Навіщо ти брехав мені?
— Я не брехав, я тільки мовчав! — відказав я.
— А тепер ще й Генрі! — заплакала вона.
— Генрі?! Боже мій. Він не…
— Упав зі сходів.
— Він живий? Живий? — закричав я.
— Так, хвалити Бога, у своїй кімнаті. Не захотів до лікарні. Я почула, як він падав, вибігла. Отоді й дізналася, про що ти мені не сказав. А Генрі лежить, лається і кличе друзів — Джиммі, Сема, П’єтро… Навіщо ти приніс сюди смерть?
— Це не я, Фанні.
— Приїжджай і доведи. Я маю три майонезні банки, повні двадцятип’ятицентовиків. Візьми таксі, хай водій підніметься нагору, я заплачу йому з тих банок! От тільки коли приїдеш і постукаєш у двері, як я знатиму, що це ти?
— А як ви знаєте про це зараз, навіть по телефону?
— Нічого я не знаю, — заголосила вона. — Ну хіба це не жах? Я справді не знаю…
— У Лос-Анджелес, — сказав я водієві таксі через десять хвилин. — За три майонезні банки.
— Алло, Констанс? Я в телефонній будці напроти будинку Фанні. Нам треба забрати її звідси. Ви можете приїхати? Тепер вона справді у паніці.
— На це є причини?
Я поглянув через вулицю на старий багатоквартирний будинок і прикинув, скільки тисяч усяких тіней копошиться там від горища до підвалу.
— Цього разу таки є.
— Ідіть до неї. Вартуйте. Я буду там за півгодини. Нагору не підніматимусь. Умовте її спуститися, хай йому чорт, і ми відвеземо її до мене. Біжіть.
Констанс так хряснула слухавкою об апарат, що я кулею вилетів із будки й мало не вскочив під машину, яка саме проїздила вулицею.
Із того, як я постукав, Фанні зрозуміла, хто прийшов. Вона широко розчахнула двері, і я побачив майже знавіснілу слониху, з безтямними очима і розпатланим волоссям, що поводилася так, наче їй щойно з гвинтівки прострілили голову.
Я посадовив її назад у крісло й відчинив холодильник, гарячково міркуючи, що їй краще зарадить — майонез чи вино. Мабуть, вино.
— Ось, випийте, — звелів я і раптом помітив, що позаду, в дверях, стоїть мій водій: він піднявся за мною, думаючи, що я пройдисвіт і хочу втекти, не заплативши.
Я схопив майонезну банку з двадцятип’ятицентовиками й подав йому.