Трилогія смерті

Щоночі я перечікував, злива минала, і я засинав.

І тоді приходив той Сон.

Мені снилося, що я письменник у маленькому зеленому містечку на півночі Іллінойсу і сиджу в перукарському кріслі, такому, як було в Келовій спорожнілій перукарні. Аж раптом хтось прибігає з телеграмою, в якій говориться, що в мене куплено право на екранізацію за сто тисяч доларів.

Я сиджу в кріслі, горлаю на радощах, вимахую тією телеграмою, коли це бачу, як обличчя всіх чоловіків і хлопців у перукарні та й самого перукаря обертаються на льодовики, на вічну мерзлоту, а силувані усмішки, з якими вони вітають мене, відкривають замість зубів крижані бурульки.

Я вмить став для них чужинцем. Їхній віддих обдає мене холодом. Я безповоротно змінився. Мені немає прощення.

Перукар похапцем достригає мене, так наче я з касти недоторканних, і я рушаю додому, затиснувши у спітнілій руці свою телеграму.

І того ж таки вечора з боку узлісся, що недалеко від мого дому в тому містечку, до мене долинає рев якогось чудиська ген за лісом.

Я підхоплююсь у ліжку, і мене всього обсипає колючим морозом. І далі ревучи, чудисько наближається. Я розплющую очі, щоб краще чути. Розтуляю рота, щоб легше було вухам. Тим часом чудисько з ревом суне вперед, ось воно вже посеред лісу, гупає ножиськами, топче лісові квіти, сполохує зграйки кролів і цілі хмари птахів, що з криком злітають до неба.

Я не можу ні ворухнутись, ні закричати. Відчуваю, як відпливає в мене від обличчя кров. І бачу на комоді обіч ліжка оту радісну телеграму. Чудисько вивергає із себе страхітливий кровожерний рик і з тріском поривається далі, неначе трощачи по дорозі дерева своїми жаскими, кривими, мов ятагани, іклами.

Я зіскакую з ліжка, хапаю телеграму, а тоді кидаюсь до дверей і розчиняю їх навстіж. Чудисько вже ось-ось вийде з лісу. Воно реве, рикає, здіймає своїми страшними погрозами нічні вітри.

Я роздираю телеграму на клаптики, жбурляю їх на лужок перед будинком і кричу:

— Ні — ось моя відповідь! Не треба мені ваших грошей! Не треба вашої слави! Я залишаюся тут! Нікуди не поїду! Ні! — і знову: — Ні! — і насамкінець, відчайдушно: — Ні!

У динозаврячій горлянці чудиська застрягає останній рик. На хвилю западає моторошна тиша.

Місяць ховається за хмару.

А я чекаю, і на обличчі в мене замерзає холодний піт.

Чудисько гучно всмоктує повітря, видихає його, а тоді повертає і, важко ступаючи, рушає геть, назад крізь ліс, усе далі, далі, аж поки поринає в небуття. На лужку, мов крильця нічних метеликів, тріпочуть клаптики моєї телеграми. Я зачиняю й замикаю сітчасті двері і, сповнений жалю й полегкості, йду до ліжка. Десь перед самим світанням я засинаю…

І ось тепер, у Венеції, прокинувшись від цього сну, я пішов до дверей і виглянув на канали. Що б я міг крикнути до темної води, до туману, до океану за піщаною смугою пляжу? Хто б мене почув, яке чудисько зважило б на моє mеа culpa,[30] чи на мою великодушну відмову, чи на моє заперечення своєї вини, чи на мої запевнення, що я добра людина й ще не розтрачений талант?