Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Це правда, Фанні.
— І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?
— Немає, Фанні, — збрехав я. — Тільки власне глупство, розчарування й туга.
— Боже мій, — мовила вона. — Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.
— За це мене не раз били хлопці у школі.
Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:
— Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.
— Куди заглянути?
— У холодильник, — загадково сказала Фанні. — Ні, не смій!..
Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок із варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.
— Ти не мав права дивитися, — дорікнула мені Фанні.
— Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.
— А тепер я тобі нічого не скажу, — обурено мовила вона. — Не треба було туди лізти. Хочу тільки сказати: може, це я винна, що воно з’явилося в домі.
— Воно, Фанні? Воно, воно…
— Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.
— То сама чи ні? — закричав я, нахиляючись до неї.
— Ти що, більше не любиш мене?
— Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О Боже, Фанні…
— Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй, — але на очі їй уже наверталися сльози.
Мені було несила терпіти далі.
Я відчинив двері.
У коридорі — мабуть, уже не одну хвилину — стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.
— Я зателефоную вам завтра, Фанні, — сказав я.
— Ну звісно, що зателефонуєш, і Фанні буде жива-здорова!.. Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого… Чи знайду я кімнату Генрі?
Я постукав у двері.
— Хто там? — озвався Генрі, замкнений у кімнаті.
— Хто там каже, хто там? — спитав я.
— Хто там каже, хто там каже, хто там? — промовив він і несамохіть засміявся. Потім згадав, що йому боляче. — Це ви?
— Генрі, впустіть мене.
— Зі мною все гаразд, ото тільки впав зі сходів, і все, мало не вбився, і все, але дайте мені побути тут замкненому. Завтра я вийду, а ви молодець, що згадали про мене.
— Що сталося, Генрі? — спитав я біля замкнених дверей.
Генрі підійшов ближче. Я відчув, як він сперся на двері, наче людина, що говорить крізь заґратоване віконце сповідальні.
— Він підставив мені ногу.
— Хто, Генрі?
— Він. Той сучий син підставив мені ногу.
— Він щось сказав? Ви напевне знаєте, що він справді там був?
— А як я знаю, що вгорі на сходах увімкнене світло? Я відчуваю. Тепло. Угорі, де він стояв, було аж надто тепло. І звісно, він дихав. Я чув, як він утягує повітря й тихенько випускає його. Він нічого не сказав, коли я підійшов близько, але я чув, як билось його серце: гуп, гуп, а може, то було моє. Я подумав собі: прослизну тихенько, він і не помітить. Сліпий чоловік міркує так: якщо він у темряві, то чого б і іншим не бути? Ну, а далі ви знаєте, бебех! — і я аж унизу коло сходів, і сам не знаю, як там опинився. Лежу й гукаю Джиммі, Сема, П’єтро, а тоді кажу собі: клятий ти дурень, їх же немає, і тебе не буде, як не покличеш кого іншого. Ну й почав гукати всіх на ім’я що було духу. Загрюкали двері, й, поки вони грюкали, він ушився. Тихенько так, наче босий, вислизнув за двері. Я тільки віддих його почув.
Я проковтнув клубок у горлі й припав до дверей.
— Який то був дух?
— Мені треба подумати, тоді скажу. А тепер Генрі пора на бокову. Добре все-таки, що я сліпий. Ото було б жах бачити, як я котився зі сходів, наче лантух чи клунок із брудною білизною. Добраніч.
— На добраніч, Генрі, — сказав я.
І відвернувся від дверей саме в ту мить, коли старий будинок, цей великий пароплав, нахилився, виписуючи потемки круту дуту на завороті річки. Мені здалося, ніби я знов опинився в кінотеатрі містера Шейпшейда о першій годині ночі і припливна хвиля підважила й струснула мостини підлоги під кріслами, тоді як на екрані й далі ковзали сріблясто-чорні тіні. Весь будинок аж здвигнувся. Та в кінотеатрі було одне, а тут зовсім інше. У цьому великому й похмурому старому будинку чорні тіні зійшли з екрана й чигали в коридорах, ховались у ванних, подеколи викручували лампочки на сходах, так що люди ставали сліпі, як Генрі, й мусили навпомацки шукати дорогу до виходу.