Я обслуговував англійського короля

Як я став мільйонером

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Та валізка з рідкісними марками принесла мені щастя. Але не відразу, бо після закінчення війни я попав під «малий декрет»[31], хоча я й повідомив адресу того начальника гестапо, того вбивці безлічі людей, який утік і сховався десь у Тіролі, а я в свого тестя у Хебі вивідав місце його перебування, тоді Зденек отримав дозвіл від американської адміністрації і на машині з двома військовими поїхав за ним, застали його, як він косив луг, відростивши бороду і перебравшись у тірольські штани й сорочку. І хоча його посадив я, все одно «соколи» з Праги відправили мене до в’язниці, не за те, що я одружився на німці, а за те, що в той час, коли страчували тисячі чеських патріотів, я стояв перед нацистською управою крові й честі і вони мене оглядали, я, активний член «Сокола», добровільно дозволив оглядати себе, чи здатний я на статеве життя з німецькою арійською жінкою, і ось за це мені дали за «малим декретом» півроку… потім я продавав марки і отримував за них такі суми, що міг би застелити ними десять підлог у своєму помешканні, і коли я набрав суму, що покривала сорок підлог, я купив готель на околиці Праги, готель, у якому було сорок номерів… Але в першу ж ніч мені почулося, що на верхньому поверсі, на мансарді, хтось кожну хвилину з жахливим гуркотом теслярською сокирою забиває цвяхи в підлогу номера, і потім щодня не лише в тому, а й у другому, і в третьому, і в десятому і навіть, нарешті, в сороковому номері — у всіх відразу номерах і всюди по всіх підлогах рачкує мій синочок, сорок синочків, і кожен потужним помахом забиває в підлогу цвяхи, в одну підлогу за другою, і так щодня до сорокового дня… і коли я на сороковий день, очамрілий від ударів, запитував, чи не чує хто-небудь ударів молотка, то ніхто не чув, окрім мене, і тоді я цей готель поміняв на інший, навмисне вибрав лише з тридцятьма покоями, але все повторилося й там, і тоді я второпав, що гроші за поштові марки були неправедні, що це були гроші, які відібрали насильно, і людину при цьому вбили, може, це були марки якого-небудь чародія-рабина, бо удари і цвяхи, що були забиті в підлогу, насправді були забиті в мою голову, за кожним ударом я відчував, як цвях проникає мені в череп, при другому ударі він увійшов у череп до половини, а потім і ввесь, і під кінець я не міг навіть ковтати, бо ці довгі цвяхи врешті досягли самого горла… але я глузду не втратив, бо в мене була мета мати готель і дорівнятися до всіх власників готелів, і я не хотів і не міг відступити, адже я жив лише однією мрією, що колись досягну, скажімо, такого становища, як у власника готелю пана Брандейса, не те, щоб у мене було золоте начиння на чотириста гостей, як у нього, а бодай лише сто золотих наборів, зате в мене житимуть найзнаменитіші іноземці… і тоді я почав будувати готель, зовсім не такий, як інші готелі в Празі, я купив покинуту каменярню і почав доповнювати й покращувати все, що там було, як у готелі «Тіхота», основою готелю стала величезна кузня з глиняною підлогою і двома коминами, я залишив і четверо маленьких ковадел зі всіма молотками і всіма кліщами, що висіли на чорних стінах, у цих коминах і ковальських горнах на рожнах на очах у гостей будуть смажитися шашлики й мисливська печеня, я купив шкіряні крісла й столи, все за порадою архітектора, вар’ята, який усе, що омріяв сам, виконував для мене, і він завше був у такому самому захваті, як і я, і ось того самого дня, як ми влаштували цю кузню, я ліг у ній спати, і в першу ніч я почув удари, але вони були зовсім слабенькі, в глиняну підлогу ці цвяхи входили легко, як у масло, так що удари в моїй голові відлунювали приглушено, і я зі ще більшим бажанням взявся будувати готельні номери, маленькі келії, влаштовані в довгому бараку, на кшталт барака в концтаборі, тут раніше були роздягальні й туалети для робітників, але я велів переобладнати їх у номери, у тридцять номерів, і на пробу звелів зробити підлогу з грубої, шорсткої плитки, такої, яку виробляють в Італії та Іспанії, і всюди, де буває спекотно, і першого ж дня я вирішив перевірити і прислухався, але почув, як ті цвяшки лише ковзають по моїй голові, вибиваючи іскри, такий твердий був цей кахель, а згодом ті удари після марних зусиль стихли, і я видужав і почав спати так, як спав досі… будівництво йшло так швидко, що за два місяці я відкрив готель і назвав його «У розколині», бо в мені теж щось розкололося і відпало. Це був справді першокласний готель, і жили тут лише ті, хто заздалегідь замовляв номер, готель стояв у лісі, і номери півколом огинали блакитне озеро на дні каменярні, а на гранітній скелі, що височіла на сорок метрів, я велів альпіністам посадити альпійські рослини і декоративні кущі, які зростають у подібних умовах, і ще над озером було напнуто сталеву линву, один її кінець закріпили на вершині скелі, а інший спускався до самого низу, щовечора у мене в готелі був атракціон, я наймав артиста, який брався за ролик, таке сталеве кільце зі вставленою у нього жердиною, вичікував момент, відштовхувався від скелі, з’їжджав линвою вниз, а над озером відпускав ролик, який котився до самого низу, і артист, світячись у фосфоруючому костюмі, на мить завмирав у повітрі, робив сальто, і тоді, випрямившись, із витягнутими руками пірнав у глибоке озеро, щоб потім поволі, не кваплячись, в облягаючому фосфоруючому костюмі пливти до берега, на якому стояли столики й крісла. Все було біле, я все велів пофарбувати на біло, білий тепер став моїм кольором, я влаштував такий собі Баррандов