Співробітник ЧК

— Де вона живе?

- На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.

- А при білих як поводилась?

- Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.

- Ну от, а кажеш «нічого особливого»!

- Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка...

— Де вона живе, кажеш?

— На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.

Олексій побачив Федосову зразу, як тільки зайшов у брудне, захаращене приміщення поштамту, де серед довгих столів валялися на підлозі недокурки й паперові обривки, біля входу стояв жерстяний бак з питною водою і кухлем, який теліпався на мотузці. А на стінах висіли плакати: «Доб'ємо Врангеля!» «Білому барону — кілок, а не корону!» В плакатах були обірвані ріжки: на цигарки. Приміщення перегороджувала стойка, над якою до самої стелі піднімалася дротяна сітка з напівкруглими отворами-віконцями.

За стойкою сиділа Федосова.

Тепер Олексій зрозумів, звідки бралася впертість в її колишнього поклонника, коли він відмовлявся говорити про неї.

Федосова була вродлива. Більше того: дуже вродлива. Обличчя в неї було смугляве, трохи продовгувате, окреслене тонко і ніжно, а очі сині, з вологим блиском у темних зіницях; вії, злітаючи, торкалися довгих і наче надломлених посередині брів. Волосся, розчесане на прямий проділ і заплетене в тугу косу, перекинуту через плече на груди, і тільки біля скронь залишені пушисті каштанові кучерики.

На неї, як на диво, не мигаючи, дивився молоденький білявий червоноармієць. Він, очевидно, щойно привіз і здав пошту, а тепер без потреби щось м'яв у глибокому полотняному мішку і дивився на дівчину заворожено, з подивом, якого і не намагався приховати.

Було тут ще двоє: чубатий кіннотник, нахабний і веселий, у козачому чекмені і сірих цивільних штанях, до яких були пришиті шовкові червоні стрічки замість лампасів, і його приятель, теж кавалерист, великий цибатий хлопець, тупуватий і самовдоволений, з червоним бантом на портупеї. Їх коні стояли на вулиці, біля ганку.

Чубатий поплескав нагаєм по піхвах уланського палаша і щось неголосно казав, нахилившись до стойки,— залицявся. Федосова слухала його поблажливо, з явною нудьгою.

— Як ми є розвідники, — говорив чубатий, — то, звичайно, око в нас набите, їдемо ми мимо на бойових конях, я у віконце глянув і кажу напарникові: Афонько, кажу (це його таке ім'я — Афоній), стрибай на землю, діло буде, повір моєму бойовому досвідові. Сказав я так, Афоне?

- Точно! — Афоня голосно зареготав і поправив бант на портупеї.

— І ще кажу: здається, бойовий товаришу, наступає цілковитий збіг долі для червоної розвідки і...

Він обірвав себе на півслові і оглянувся, незадово-лений, що його перебили.

Олексій зробив крок до стойки і сказав перше, що прийшло в голову:

- У вас не знайдеться аркуша паперу, листа написати?..

- Ах, вам аркуш паперу! — замість Федосової озвався чубатий і багатозначно підморгнув приятелеві.

Його зухвалі очі обмацували Олексія. Він явно запідозрив, що цього високого, підтягнутого хлопця привела сюди зовсім не потреба в папері, а ті ж причини, що і його самого.