Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Величко виклав свій план. Брокман цей план схвалив.
— Перед від'їздом зайди, напишу записку до начальника штабу Саковніна, я його добре знаю,— сказав він.— Величко, підготуй йому документи по всій формі...— І посміхнувся: — Прізвище придумай найкрасивіше.
— Хай їде під своїм,— заперечив Величко.— Він же тутешній. Зустріне знайомого — і кінець, провал.
— Теж правильно,— погодився Брокман.— Обдумайте все як слід і не гайтеся. Завтра ж відправ його...
МАРУСЯ КОРОЛЬОВА
Група, очолювана Іларіоновим, вирушила на світанку. Олексій виїхав удень. В кишені у нього лежало призначення в армію на посаду штабного писаря і документ з херсонського госпіталю, де він нібито лікувався від поворотного тифу.
Старий, що сочився парою й димом, пасажирський пароплав «Петро», який робив регулярні рейси між Херсоном і Олешками, відходив о третій годині дня. На двох його палубах у страшенній тісноті сиділи біженці з мішками й корзинами. Чоловіків було небагато. Більше — жінки, змучені і злі. Мовчазні діти байдуже дивились на пропливаючі береги.
«Петро» шльопав колесами повз висохлі за літо плавні, повз вербові зарості і комиші, що буйно розрослися. Білі чаплі поважно перелітали через пароплав, опускались біля берега і, підібгавши одну ногу, нерухомо застигали на мілководді.
Через годину в завороті Дніпрового рукава, який називається тут річкою Конкою, показались червоні пристанські дахи, дебаркадер і поряд з ним піщаний спуск до води. Олешки.
Перегороджуючи всю річку, «Петро» незграбно розвернувся і підійшов до дебаркадера. Почалась висадка. Проминувши матросів, що перевіряли квитки, Олексій зіскочив на дерев'яний пірс і разом з натовпом вийшов у місто.
В дитинстві він часто бував тут у тітки, яка померла на початку революції. Містечко було схоже на велике село: білі, вкриті соломою мазанки, баштани, садки, городи, що збігали до самої річки, тихі, порослі травою вулиці, де вільно паслася худоба. Тепер і сліду немає тієї безтурботної тиші, якою колись славились Олешки. На вулицях обози, тачанки, конов'язі. В місті, не вивітрюючись, стоїть змішаний запах гною, дьогтю і свіжого хліба, який пекли в багатьох будинках для армії. Скрізь червоноармійці, матроси. Раз у раз проносяться вершники-ординарці.
Олексій прибув у штаб.
Оформлення на посаду писаря зайняло небагато часу. Огрядний, насмішкуватий начальник штабу Саков-нін, прочитавши записку Брокмана, сказав:
— Сьогодні приходив один з ваших, Іларіонов, попереджав, що приїдете. Ну, що ж, писар з вас, оскільки я розумію, поганенький. Служитимете при мені. Можете відлучатися, не доповідаючи... Коли щось потрібно буде — звертайтеся...
Олексій відкозиряв І пішов шукати Корольову.
Корольова жила в похиленій хатинці аж на околиці містечка, поблизу піщаних дюнів (за Олешками починався широкий степ, сухий і безводний, наче пустеля). Біля будинку був невеличкий садок з городом, засадженим, головним чином, картоплею. Біля хвіртки — собача будка. Кудлатий чорномордий пес кинувся під ноги Олексієві. Олексій зупинився, вичікуючи — може хтось вийде на собачий гавкіт.
За хвилину вийшла дівчина в косинці, жовтому сарафані й білій сорочці з засуканими рукавами і сердито гукнула:
— Навіщо пса дратуєш? Кого треба?
— Корольова тут живе?
— Хомко, на місце! — дівчина загнала собаку в будку і ногою загородила вхід, не даючи йому вискочити.
- Іди в хату,— сказала вона Олексієві, дивлячись на нього суворими світлими очима.
Пригинаючись у дверях, Олексій ввійшов у тісну хату з великою російською піччю і до блиску вимитими віконцями. Тут було дуже чисто, пахло сіном. Біля вікна сиділа літня жінка в сірій кофті; обличчя в неї було темне, вкрите дрібним мереживом добродушних зморщок. Вона щось розтирала в глиняній мисці.
- Здрастуйте,— привітався Олексій.
— Сідай, сідай,— закивала жінка,— нічой...
— Вона глуха,— сказала дівчина, входячи в кімнату.— Ти з нею голосніше.
— Хто тут Корольова?
— Обидві ми Корольови. А що треба? Намагаючись приховати здивування (не таким малювався йому підпільний працівник ЧК), Олексій сказав:
- Величко тобі привіт передає.
— Ти Михальов?
- Я.
— Мені Іларіонов говорив.
«Вже встигла побачити!» все більше дивуючись, подумав Олексій.
— Документ у тебе е?
— Ось він...