Співробітник ЧК

Та й взагалі, треба ж було з чогось почати!..

План в Олексія був такий: прийти до родичів Солових, видати себе за людину, що сиділа в ЧК разом з телеграфістом, і постаратися нивідати, хто вона, ця особа. Треба сказати, що в ЧК потрапив випадково. Ні, він не контра в тому розумінні, яке вони надають цьому поняттю. Але він і не червоний. Він з тих, що вагаються. Пливе собі за течією, куди винесе. Винесло до червоних— працює на них. Потрапив би до білих — ще краще... Та ось не потрапив. Ну, що ж, почекаємо, побачимо, як піде далі. Війна ще не завтра кінчається, все може бути...

Коли опитають, за що взяли в ЧК і чому після цього червоні все-таки лишили його в себе на роботі, можна розповісти про госпітальну історію з уваркою м'яса, яку розплутав Воронько. Сказати, що, не подумавши, виступив на мітингу, вимагав самосуду над лікарями. Чекісти забрали його і ще кількох чоловік, потримали, пострахали і випустили. І ось там він зустрів Солових, сидів з ним три дні в камері. Ділились останнім. А коли Олексія звільняли, Солових попросив, зайти до рідних, якщо доведеться бути в Олешках.

Це, здається, виглядало правдоподібно...

Вранці прибігла Маруся. По сусідству з Солових жила бабуся, яка ходила до Марусиної тітки по трави. Маруся дізналася від неї, що сестру телеграфіста звуть Вандою. Її чоловік, Володимир Аполінарійович, колись служив в Асканії-Нова — маєтку відомого в окрузі поміщика Фальцфейна. Батько Солових, акцизний чиновник, помер давно, а мати лише рік тому отруїлася грибами і теж померла. Ванда і її чоловік ніде не працюють, торгують чимось на базарі.

Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться...

Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.

Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ганком. Позаду — яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в нічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.

Очевидно, це був шурин телеграфіста.

Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.

Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.

З хвилину обоє мовчали.

Першим заговорив товстун:

— Вам кого?..

Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.

— Солових Владислав тут жив? — спитав він.

— Ну, тут, — відповів товстун, почекавши.. — А вам навіщо?

- Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир... забув по батькові?

— Аполінарійович.

— Значить, ви? — Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: — Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий... Надію має побачити особисто...