Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
— У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, — говорила вона, зітхаючи. — Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?
На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства... А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху... Та що там говорити!
— Ви ще довго пробудете в Олешках? — спитала Діна.
— Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.
— Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо...
— Дякую. Обов'язково прийду.
— Додому заходьте,— сказала вона просто.— Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?
— Тепер уже напевно звільнюсь!
- Тоді годині о дев'ятій, добре? У вас, напевно, як у штабіста, є нічна перепустка?
— Це є, чого-чого!
— Ну й добре, я вас зустріну.
Вона посміхнулася йому ласкаво, як давньому знайомому, і простягла руку.
...Дійшовши до рогу, Олексій повернув назад. Він знову пройшов повз пошту і зазирнув у вікно.
Діна розгортала щойно написаний ним лист.
„СВОЯ ЛЮДИНА"
О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.
Дівчина чекала його біля хвіртки.
— Ви точні, — сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч. — А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.
На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена на голові двома товстими кільцями. В сірих сутінках теплого осіннього вечора Діна здавалася зовсім невагомою. Підхопи таку на руки — і не відчуєш ваги...
— Заходьте, — сказала вона, відчиняючи хвіртку.— Я дуже рада, що ви прийшли...
Будинок під залізним дахом стояв на полотому березі Конки. Мав він шість вікон по фасаду і великий двосторонній мезонін. Як і всі заможні будинки в Олешках, його оточував сад. Яблуні, черешні і вишні росли впереміжку з старими акаціями і кущами бузку.
- Хочете, погуляємо? — запропонувала Діна. — Вечір теплий....
Повз альтанку, з якої звисав зів'ялий плющ, вона привела Олексія до низенької дерев'яної огорожі в глибині саду. За огорожею текла Конка, а далі простягли-ся заплавні луки. Біля самої води виднілася купальня— кладки і дощана будка з односхилим дахом. Вона ледве рожевіла, відбиваючи непомеркле ще небо. За річкою піднімалися темні вербові кущі річкових плавнів. По вітря було тихе і нерухоме. Звідкись долинали перебори гармонії.
Діна легко підскочила і сіла на огорожі.
— Отут ми живемо, — сказала вона. — Вам подобається?
— Дуже подобається.
— Я люблю наш сад: тиша, нікого нема. Тато хотів розчистити його від кущів, прокласти стежки, він називає це «навести порядок», Але я не дала, так краще, правда?
— Можливо...
— Добре, що все уціліло, — говорила Діна. — Нам просто пощастило. Колись я дуже журилася, що ми живемо не на головній вулиці, а тепер це щастя. Нас жодного разу не «ущільнювали» ніякими військовими по-стоями. До того ж ми з татом працюємо на пошті, ми трудівники, а не буржуї! — Вона весело засміялася, закидаючи голову. — Ось і уцілів сад. Я люблю приходити сюди одна...
«І з офіцериками!» подумав Олексій. Він з усіх сил намагався не піддатись тривожній чарівності цієї дівчини, і вечора, і саду...
— Весною тут просто чудово! — щебетала Діна, гойдаючись. — Знаєте, коли цвітуть верби, здається, наче повітря зовсім нема, сам аромат. Ви бували в Олешках весною?
— Бував.
На обличчі в Діни з'явилася кисла гримаса:
— Що це ви все «бував», «можливо», ніби інших слів нема? Вранці ви були балакучішим!
Олексій зніяковіло почухав потилицю.
— Бачте... я... мені так давно не доводилося розмовляти з людьми, такими, як ви, що... Я боюсь що-небудь таке бовкнути... не до ладу.
— Який ви дурненький!.. — Діна сплеснула руками і відразу ж знову схопилася за огорожу, щоб не впасти.— Пробачте мені! Та говоріть, будь ласка, що завгодно! Ви вже, мабуть, думаєте про мене: от балакуха невгамовна! А я ж серйозна, Олексію, це тільки так здається!.. Олексій... Можна, я вас зватиму Альошею? Можна? Альоша. Альошка в Олешках — дуже смішно.— І вона знову голосно зареготала. — Холодно стає. Ходімо, я вас чаєм почастую!
Діна ковзнула на землю і, схопивши Олексія за руку, потягла до будинку.