Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Олексій описав «м'ясний бунт» і свою вигадану участь у ньому.
«Зараз я — писар в штабі. Робота нудна, та мені іншої і не треба. (Сподіваюсь на зміни в житті, про які ти знаєш, але поки що немає нагоди...»
Слово «зміни» Олексій двічі підкреслив. Хай Федосова вгадує, що він хотів сказати!
Наприкінці листа він передав вітання якимось неіснуючим Глібові й Олегові...
Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.
Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.
— Написали?
Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.
— Та от... написав. Дякую за папір...
— Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.
— Будь ласка...
Вона взяла листа, глянула на адресу.
— У Харків? У вас там рідні?
— Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.
— Виходить, ми земляки.
— Ви теж з Херсона?
— Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, — вона засміялась. — А в Харкові я також жила — у дядь-ка, на Сумській вулиці, знаєте таку?
— Чув...
— Соколов, Соколов,— повторювала вона, наче пригадуючи,— знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?
— Ні, він.. адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.
- Значить, не той. — Вона відклала лист. — У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш — адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? — спитала вона.
- Та я, власне, там не був, — сказав Олексій.
Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. — Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.
— А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?
— Він... він працював у Вадона, — відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.
Вона байдуже спитала:
— Він і тепер там працює?
— Зараз я нічого не знаю про нього.
— А... Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів... Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?
Олексій, посміхаючись, розвів руками.
— От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай!— Вона ображено надула красиві яскраві губи.
— Хто ж вам відповість!—засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. — Я працюю в штабі, — Федосова підняла брови, — і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання.
— Це правда! — зітхнула вона.
Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах — всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.
Якось само собою вийшло, шо Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник — ні слуху ні духу... Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло... Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на по-бивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію...
Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили...»
Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!