Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Вона прочитала його госпітальний документ, причепливо вдивляючись у підписи лікарів. Олексій знав: усі вони були зроблені рукою Величка. Повернувши папір, дівчина посміхнулась, і йому відразу стало зрозуміло, що її суворість, різкі інтонації в голосі і незалежна манера триматися — все це напускне, що їй більш властиво посміхатися, швидко й багато говорити, бурхливо виражати радість і незадоволення. На вигляд їй можна було дати років вісімнадцять, а то й менше. В неї була міцна фігурка, миловидне лице з ямочкою на правій щоці, рот маленький — верхня губа тоненька, нижня припухла. А очі вже не здавалися суворими і були такі великі, майже круглі.
- Здрастуй,— сказала вона і простягнула руку. — Маруся. Згадали-таки про мене! А то ж відтоді, як білих прогнали, сиджу тут, ніби нікому й не потрібна. Я і в райком комсомолу писала, і Величку, і Адамчуку, а вони відповідають: сиди і все!.. Ти надовго? В якій справі?
Олексій озирнувся на жінку, яка, не звертаючи уваги на них, продовжувала щось розтирати макогоном у глиняній мисці.
- Вона не чує,— відмахнулася Маруся.— Це моя тітка, татова сестра. Вона лікарка, травами лікує. Вона глуха... При ній все можна говорити.
Олексій розповів, для чого приїхав. У Марусі запалали щоки. Вона сплеснула руками.
— Ой, правда! Тут нечисто, в Олешках. Після білих стільки погані лишилось — біда! Офіцерики різні, куркульня. Їх можна хоч зараз узяти. Хочеш, проведу? — вона схопилась і, готова до негайних дій, почала поправляти косинку на голові.
— Стривай, Марусино,— зупинив її Олексій. - Тобі Іларіонов говорив, що треба робити?
- Зрозумієш цього Іларіонова! Чи то тобі допомагати, чи то йому...
— За вказівкою Величка, будеш при мені для зв'язку. Відразу домовимось: накази виконувати точно і без суперечок. Обстановка складна!
На мить в її очах спалахнули непокірні вогники, але відразу ж і погасли,
— Гаразд,— сказала вона.— Зі мною клопоту не буде!
— Хтось знає в місті, що ти була в підпіллі?
— Ніхто.
— Ти ж і при білих тут жила?
— Так.
— А що робила?
— Хіба Величко тобі не казав?
— Ні.
— Зовсім-таки нічого?
— Зовсім.
Йому здалося, що Марусю це засмутило.
— Вистачало діла, можеш бути спокійним! — сказала вона і нахмурила тоненькі брови.—Ми з Анею Гольд-ман усю розвідку вели...
Олексій глянув на неї з недовір'ям. Він і раніше знав, що з зайнятих білими Олешок весь час надходять відомості про врангелівські війська, але ніколи не міг подумати, що посилає їх така тендітна на вигляд дівчина, майже дитина...
— У нас зв'язковим був дядя Фрол Селемчук, він рибалить на Конці,— розповідала Маруся. — Мало не через ніч їздив у Херсон, а він старий, шістдесят три йому... Ми тут таке затівали!.. Я вже ходила до них у штаб на роботу найматись, тільки не вийшло. Один офіцерик — мокрогубий такий, зуби гнилі,— дуже чіплявся. Думала, жива не вийду.
Олексій відкривав у дівчині все нові й нові риси. Він помітив дві, немов бритвою проведені, зморшки на стику брів; коли Маруся хмурилась, вони надавали її обличчю упертого, недоброго виразу. Іноді вона великим пальцем заправляла під косинку русі кучерики, що вибивались біля вуха: це був нервовий рух, в якому вгадувалася звичка постійно бути насторожі.
— А де зараз ця... Аня? — спитав Олексій.
— Аню спіймали,— потемнівши в очах, відповіла Маруся. — Той гнилозубий. Кароєв його прізвище — солдатам віддав на поталу, а потім її повісили за коси. Вона одна про мене знала і не виказала. Нас з нею разом у ЧК направив міськком комсомолу.
- Кароєв? — перепитав Олексій. Це був контррозвідник, який завербував Солових...
— Закатували Аню...— Маруся зморщила ніс, у неї сіпнулося підборіддя.— Сама винна. Зі мною вони такого не зробили б!
— А чим же ти краща?
— Не краща. — Дівчина пошарила пальцями по плічку сарафана і з вшитої в ньому маленької кишеньки видавила срібний пакетик з фольги.
— Ось,— сказала вона.— Знаєш, що це таке? Найсильніша в світі отрута, мені один лікар пояснив. Називається ці-ян. Мабуть, китайська: в тринадцятій армії були хлопці з китайців, так у них імена схожі. Сунеш таку штуку в рота, зубами — р-раз — і відразу смерть. Умить вбиває! В Херсоні дістала, коли аптеку конфіскували. Я Ані говорила: візьми, знадобиться, в мене ще є. А вона каже: не треба, все одно не наважусь. Муку прийняти наважилась, а ці-ян ні...
— Слухай, Маріє, — сказав Олексій, — тут був раніше телеграфіст Солових...
- Був такий, — підтвердила Маруся, ховаючи пакетик у потайну кишеню. — Він при білих пропав.
- Ти знаєш, де він жив?
— Ні.